Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

Ян Нуар почав з хіта — «Зони відчуження», тоді заспівав кавер, який теж завірусився в соцмережах, а тоді нові пісні. Завершив виступ «Аляскою».

— То що, як вам? — спитала Стефанія Данила, коли його син уже доспівував.

— Мені — ніяк. Але якщо людям таке подобається, то я радий. — Він завів руки за спину, обвів поглядом натовп, який за час Янового виступу побільшав. — Якщо він на цьому ще й гроші зможе заробити, буду ще більше радий.

— Уже заробляє. Ян звільнився з клубу й тепер зосереджений на музиці.

— От і добре. Скажіть, щоб якось додому приїхав. Я пішов, бо маю багато роботи. До побачення.

Стефанія його не затримувала. Повернула голову до Яна, який догравав останні ноти, і стривожено дивився на неї.

«Все добре. — Самими губами ворухнула, не видала звуку, але він прочитав її послання. Додала так само: — Ти молодець».

— Дякую за підтримку! — заговорив Ян, щойно стихли оплески після його виступу. Був трохи задиханий, навіть здалеку Стефанія помітила, як на його чолі виблискували краплинки поту. — Це мій перший живий виступ з цими піснями, дякую, що так бурхливо прийняли їх!

Публіка залементувала. Оплески, вигуки, виски не стихали. Він сходив зі сцени під ці звуки. Усміхався. І проводжаючи його поглядом, Стефанія усміхалась теж. Його щастя, його радість передалася їй якщо не повітряно-крапельним шляхом, то повітряно-серцевим — від серця до серця. На мить їй здалося, що вона відчуває його серце як своє, байдуже, що до нього кільканадцять метрів. Їй хотілося його обійняти. Дуже хотілося.

— Мамо, мамо! Привіт! — Почула голос доньки й миттю опам’яталась, накинула на обличчя замість усмішки незворушність.

Соля підбігла зі ще двома дівчатами — такою самою дрібненькою, як вона, дівчинкою Ангеліною і високою не за віком Настею — нафарбованою і вирядженою так, що здавалася на років п’ять старшою. 

— Привіт, дівчата!

— Добрий день, тьотю Стефо! — хором сказали Ангеліна і Настя.

Тьотя Стефа. Тьотя. Треба ж, ніколи це звертання не різало їй вуха. Дотепер. Тьоті мають робити закрутки, возити дочок на гуртки й після довгого дня лягати спати, накрутивши бігуді. Ось, що мають робити, а не заводити молодих коханців.

— То куди йти? Заведеш нас до Яна?

— Так, хвилинку. Зараз я наберу його.

Стефанія дістала смартфон і, набравши номер Яна, сказала далеко стриманіше, ніж того бажало її серце:

— Чудовий виступ, ти гарно впорався. Куди нам з дівчатами йти, де ти?

— Дякую. — Вона відчувала, що він усміхається. — Я заберу свій рюкзак з кімнати, яку відвели для артистів. Це на третьому поверсі…

Ян пояснив, куди йти, і Стефанія повела дівчат. Вони зачекали його під дверима. Ангеліна і Настя стояли зі смартфонами, нотатниками для автографів і мало не дрижали від передчуття.

— Катька і Ко від заздрості луснуть, — перешіптувалися між собою.

Соля стала поруч з матір’ю, тихенько засміялась в кулак. Прошепотіла:

— Бачиш, я привела Янові перших фанаток. Він їм сподобався одразу після того відео з нашої вітальні. Він усім подобається. Я чула, як дівчата зі старших класів його слухали.

Стефанія обійняла дочку за плечі, прихилила до себе.

— Дякую. Ти допомогла Янові. Мені і йому допомогла, коли зробила те відео.

— Чесно, я не фанатка, але хочу тепер завжди мати заброньований квиток на його концерти, — промовила Соля з напускною серйозністю і склала руки на грудях. — Всім хвалитимуся.

— Домовились! — Стефанія засміялась.

— Привіт, дівчата!

Ян показався з гримерної. На його обличчі сяяла усмішка, а погляд закоханих очей одразу мазнув по Стефанії. Її серце розігналося з місця і врізалось у грудну клітку, вдарилося аж до болю.

Вона дивилася, як він дає автографи, робить селфі з дівчатками й мило жартує з ними. Дивилася, а перед очима вистрибували інші кадри. Його вологі губи, що торкаються її шкіри. Напівзаплющені очі в ейфорійному тумані. Мокре від поту чоло, обліплене волоссям. Сережка у вусі, яку так приємно ловити зубами, відтягувати, а потім посмоктувати мочку. Кадик — гострий, спокусливо впертий на його вигнутій шиї…

Соля з дівчатами ще планували в кіно. Подякували й побігли, запізнюючись на сеанс. Вони хихотали і все вигукували щось підбадьорливе Янові, аж доки не вибігли в гамірливий хол третього поверху.

Ян зі Стефанією залишилися вдвох.

— То що мені буде за те, що я останнім часом такий молодець? — грайливо, зі смішинкою в очах спитав він.

— Твій батько просив тебе якось приїхати додому. А я… Я хочу тебе обійняти. Прямо зараз, — серйозно відповіла вона. — Але не тут. Моє авто на підземному паркінгу. Приходь за десять хвилин.

Вони обоє знали, що обіймами не обійдеться.

Йдучи до автомобіля, Стефанія намагалася заспокоїти нутрощі, які тремтіли від передчуття, хвилювання, приреченості. Приреченості на емоції, яких не мало б взагалі виникнути. Зараз вона хотіла його ще більше, ніж будь-коли. Тепер, коли він став жаданим не тільки для неї, хотіла так, що темніло в очах, а коліна підгиналися. Саме в цю мить не змогла б відмовитися від свого бажання, навіть якби земля під ногами розкололась надвоє. Навіть якби ураган чи ракета. Чи кінець світу. В цю мить нічого не значило для неї стільки, скільки значили його дотики.