Читати книгу - "Мій ніжний звір, Rada Lia"

Розділ 19

І поки Ярослав з Орисею були зайняті поминками його матері й загадкою — хто ж хоче вбити дівчину, вони не помітили, що бабуся стала менш активна. Вже другий день поспіль вона не виходила ні на сніданки, ні на вечері. Старенька кволо пересувалася будинком і більшість часу проводила у себе в кімнаті.

“В неї ж проблеми з серцем і вік вже великий”, — думала Орися. Їй здавалося, що та і має більше лежати та відпочивати. 

Насправді ж Соломія Дмитрівна почувалася слабкою та немічною. Їй було важко триматися на ногах.

“Що за життя, — з сумом думала вона, — я тепер лише тягар для дітей. Вже навіть і сніданок приготувати не в змозі”.

 На третій день бабуся спустилася до сніданку. Вона вирішила приготувати для дітей сирники. Стара жінка повільно дістала з холодильника кисломолочний сир, яйця. Знайшла у шафці борошно. Помішуючи суміш вона відчула стискаючий, тягнучий біль за грудиною. Стало важко дихати. Бабуся хотіла покликати Орисю й повернулася до дверей, однак її голова запаморочилася, сил не вистачило видати ані звуку. Язик занімів. На лобі виступив холодний піт. Почало нудити. Бабуся повільно осіла на підлогу.

 

Весело наспівуючи собі під ніс пісню “Барабани” Пивоварова та Клавдії Петрівни, Орися спускалася східцями, мріючи про бабусині сирники. Та коли вона зайшла, до кухні її посмішка миттю сповзла з обличчя.

— Бабусю, що сталося?! — вона підбігла до старенької, що лежала на боку на підлозі. — Ярослав!

Той забіг до кімнати і як тільки побачив, що Соломія Дмитрівна лежить на підлозі, викликав швидку.

Через п'ятнадцять хвилин Орися з Ярославом сиділи у приймальні лікарні, доки бабуся перебувала у реанімації.

— Ви вчасно її знайшли, - повідомив лікар. - Ще кілька хвилин і ми б не змогли нічого вдіяти. Ми залишимо її тут на ніч, завтра приїжджайте. Але я б рекомендував покласти вашу бабусю на місяць до стаціонару й пройти повний курс лікування. Адже серцевий напад, особливо в її віці, це не жарти.

Сльози виступили на очах Орисі.

— З нею все буде гаразд?

— Ми зробили все можливе, — ухильно відповів лікар. — Але ви мусите зрозуміти, що ситуація ускладнюється через її вік і загальний стан здоров'я. Ну і звичайно, треба берегти бабусю, щоб вона не нервувала.

Коли лікар пішов, дівчина розплакалася. Вона закрила очі руками, сподіваючись сховати емоції. 

— Не плач, — Ярослав обійняв дівчину. — Ми її вилікуємо. Я тобі обіцяю.

 

Місто у грудні було всіяне гірляндами і яскравими вивісками. І хоч на дворі ще був день, вулиці виглядали святковими та казковими. В повітрі запахло мандаринками та глінтвейном.

Ярослав навмисне повіз Орисю до дому довшою дорогою, щоб відірвати від поганих думок. Дівчина була не проти. Вона вже давно помітила, що вони безцільно кружляють провулками. Цього дня Орися відпросилася з роботи, а сидіти самій у кімнаті, наодинці зі своїми страхами й тривогами не хотілося.

— Хочеш, зайдемо? — Ярослав показав кивком голови на надпис “Глінтвейн”, що білів на дошці перед невеличкою кав'ярнею “Їжачок”. 

— Залюбки, — несподівано для себе погодилася дівчина. 

Ярослав заїхав на стоянку й Орися, кутаючись у своє тоненьке пальто, поспішила всередину.

Дівчина відразу вибрала столик, що стояв у самому віддаленому кутку закладу біля вікна. Швидко всілася на диванчик й стала розтирати руки, що встигли замерзнути навіть за час, за який вона дійшла від машини до кав'ярні. Орися озирнулася. Затишна кімнатка маленьких розмірів, в якій стояли лише чотири столики з диванчиками, добре освітлювалася скляною люстрою зверху. На стінах висіли репродукції картин Ван Гога та Матіса. Орися зачаровано задивилася на “Зоряну ніч” на хвильку подумавши, а чи це не марево з іншого виміру, куди художник ненароком підглянув. Може й справді десь нічне небо виглядає саме так? І місяць разом з зірками закручуються спіраллю в одну сторону, а мереживо, з якого зіткане небо — в іншу.

Тим часом офіціант приніс їм дві кружки глінтвейну й різдвяне печиво у вигляді маленьких чоловічків, покрите глазур'ю. За вікном вже починало сіріти, хоча годинник показував лише пів на четверту.

— Якщо бабуся залишиться на місяць у лікарні, вона пропустить всі новорічні свята й проведе їх самотньо на лікарняному ліжку.

— Не хвилюйся, ми влаштуємо їй там Новий рік.

— Все одно це не одне і те ж, — зауважила дівчина, хоча і відчувала вдячність до чоловіка за підтримку. — Ми з бабусею раніше завжди святкували Новий рік та Різдво удвох. 

Дівчина ледве усміхнулася й зробила ковток гарячого, ароматного напою.

— За кілька днів до Нового року бабуся просила нашого сусіда, дядю Толю, піти вибрати зі мною на базарі ялинку й принести її до нас додому. А напередодні свята я витягала стару подерту шкіряну валізу з новорічними іграшками, загорнутими у вату й папір ще з минулого нового року. В мене був цілісінький день для того, щоб прикрасити ялинку.

Ярослав посміхнувся. Такими соковитими й теплими були спогади Орисі. Його спогади суттєво відрізнялися. Тато з мамою просто замовляли вже прикрашену ялинку у компанії, яку їм привозили й встановлювали вдома. Ніяких дій від сина вони не очікували й самі не заморочувалися. 

— А тридцять першого грудня, — продовжила Орися, — ми з бабусею готували. Точніше, готувала вона, а я допомагала. Після обіду, бабуся відпускала мене до телевізора, де показували, як святкують новий рік у різних країнах світу.

Тут Ярослав хотів щось додати, але промовчав. Не треба говорити Орисі, що з вісімнадцяти років він мав таку саму можливість, але не по телевізору, а наживо. Кожного року на Новий рік він їхав до чергової країни, щоб подивитися на традиції й відчути як це — бути частиною цієї культури. Щоправда, була й інша причина — вдома він не почував себе затишно й хотілося знайти місце, де стане тепло й комфортно. От прямо як зараз у кав'ярні “Їжачок” разом з Орисею. Однак усі його спроби були безрезультатними. Чоловік ніколи не любив Новий рік — ні в дитинстві, ні коли виріс, бо завжди почувався в цей день особливо самотнім.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍