Читати книгу - "Мій ніжний звір, Rada Lia"

Розділ 18

Наступного ранку Орися знову прокинулася у своєму ліжку з Ярославом. Однак цього разу вони були одягнені. Голова нестерпно боліла, здавалося, зараз розколеться навпіл. Ярослав мирно спав, притискаючи її до себе й зарившись носом у її волосся. Дівчина обережно вилізла з обіймів чоловіка й озирнулася. На підлозі біля ліжка валялися дві пусті пляшки з-під вина, кілька тарілок з нарізаним сиром і ковбасою. “Ми, мабуть, з ресторану потягнули це додому”.

Орися зітхнула. Накрила обережно ковдрою Ярослава й попрямувала до ванної кімнати — привести себе до ладу та збиратися на роботу. День обіцяв бути нестерпно важким. Вона доторкнулася до лоба. Працювати доведеться з сильним похміллям.

Через пів години дівчина, кутаючись у своє зношене тоненьке пальто, вийшла на вулицю. Холод пронизував її аж до кісток. Вітер завивав і проникав навіть крізь одяг. До найближчої зупинки треба було йти пішки не менше п'ятнадцяти хвилин. Дівчина зітхнула й, приречено похиливши голову, попрямувала вперед. “Мабуть, Ярослав правий, що мені треба отримати водійські права, бо я тут так колись замерзну насмерть” — подумала вона. Однак дещо позитивне у цій прогулянці все ж було — похмілля як рукою зняло.

Весь день дівчину мучило погане передчуття. Щось, що неможливо зловити, надати цьому форму. Щось тривожне й одночасно важке. Вона повсякчас згадувала ту тінь. “Це було насправді чи мені наснилося?” — думала дівчина.

— Якась ти сьогодні неуважна. Щось не так із твоїм чоловіком? — зауважила Світлана.

— Чого ти так вирішила?

— Ти всі пакунки порозкладала не туди, куди слід, переплутала номери. Тепер все заново треба перероблювати. Ох, — жінка почухала потилицю, — і нащо ти тільки за того алкоголіка вийшла заміж? 

Вона принюхалася й скривилася, проте нічого не сказала. Здається, подумала, що Орися пиячила разом із чоловіком.  

Закінчивши роботу о шостій, Орися швидко зібралася й попрямувала на вихід. На вулиці вона зіщулилася від холоду. Сьогодні вона б навіть викликала таксі, порушивши своє правило не витрачати гроші Ярослава ні на що, крім бабусі. Дівчина озирнулася. Вуличні ліхтарі у провулку біля пошти миготіли, неприємно сліплячи в очі. Кілька й зовсім не працювали. Дівчина пройшла до середини провулка й зупинилася. Знов це моторошне відчуття тривоги. Ніби їй загрожує небезпека. “Все, викликаю таксі”, подумала вона й дістала телефон з кишені. Раптом два найближчі до неї ліхтарі згасли. Волосся заворушилося на голові Орисі. Від несподіванки вона впустила телефона на землю.

— Чорт… 

Дівчина нахилилася за телефоном. У цю мить навколо знову стало світло. Орися підняла очі й зрозуміла, що в її сторону з величезною швидкістю їде машина. І ця машина не збирається зупинятися.

“Відскочити, побігти, впасти” — неслося в її голові. Та за секунду стало зрозуміло, що жоден з цих варіантів вже їй не допоможе. Вона дивилася прямо на два яскраві світла, які насувалися й мали неминуче знищити її. 

Наступної миті сталося дещо дивне. 

Краєм ока дівчина помітила, як біля ліхтаря, що перестав працювати, з'явилася тінь. Вона швидко прослизнула по дорозі до неї й в ту мить, коли в Орисю мало врізатися авто, тінь різко підняла її в повітря, вище авто, й віднесла до краю дороги, де дбайливо й акуратно поклала на тротуар. 

Машина пронеслася далі. Орися ж залишилася сидіти на тротуарі. Вона озиралася навколо й не могла зрозуміти, що щойно сталося. Від шоку дівчина на мить забула, де знаходиться. Ліхтарі не працювали. 

Коли дівчина піднялася, її очі знову осліпили фари машини. Орися заверещала від жаху й, притиснувши сумку до себе, кинулася тікати. Машина різко загальмувала позаду неї.

— Орися, почекай! — почула вона знайомий голос. — Та стій же!..

Чоловіча рука схопила її за лікоть й розвернула. Перед нею стояв Ярослав.

— Ти намагався мене вбити… — ошелешено прошепотіла дівчина.

— Що ти мелеш? — здивувався Ярослав. — Я хотів забрати тебе сьогодні з роботи, бо ж і так в тебе з похмілля мав бути важкий день. Приїхав, а пошта вже закрита. Тоді я поїхав до зупинки, сподіваючись знайти тебе там. І ось знайшов, — чоловік спохмурнів, — на землі біля дороги. Не розкажеш, що трапилося?

Орися безпорадно дивилася на нього і тремтіла.

— Гаразд, — промовив Ярослав, — питання потім. Сідай у машину.

Він посадив Орисю на переднє сидіння, сам сів за кермо й вони рушили додому.

— Що це було? — запитав він вже за вечерею в дівчини, яка виглядала все ще трохи наляканою. — Чому ти сиділа в темному провулку на землі?

Дівчина підняла на нього очі й тихо промовила:

— Сьогодні ввечері мене намагалися вбити.

Ярослав спохмурнів й відкрив рота, щоб ще щось запитати, та Орися випередила його:

— І здається, твоя мати врятувала мене.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍