Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

і долучайтеся до нашого загону. Найкраще вам йти всередині, щоби не збитися зі шляху. Проте ви можете стомитися, доки ми зробимо привал.

— Чому? Куди ви йдете? — запитав Фродо.

— Цієї ночі ми маємо дістатися до лісів на узгір’ях понад Лісовим Домом. Туди ще кілька верст, але наприкінці путі ви зможете перепочити, й це скоротить ваші завтрашні мандри.

Потому вони мовчки рушили строєм уперед і пропливали, мов тіні чи примарні світла: адже ельфи вміли (навіть майстерніше за гобітів) ходити так, що не чути було ні звуку, ні шелесту їхніх кроків. За якийсь час Піпіна почав долати сон і він спіткнувся раз чи двічі, та кожного разу високий ельф обіч нього випростував руку і не давав йому впасти. Сем ішов біля Фродо, ніби вві сні, й на обличчі його можна було прочитати чи то страх, чи то приголомшливу радість.

Ліси з обох боків стежки погустішали. Дерева траплялися тепер дедалі молодші та більш розлогі, ніж спочатку, і, доки доріжка збігала все нижче в западину між пагорбів, праворуч і ліворуч на неї частіше й частіше наступали густі зарості ліщини, якими було вкрито схили. Нарешті ельфи звернули зі стежки. Серед хащ праворуч стелився майже невидимий зелений путівець: мандрівники рушили ним, петляючи викрутами, далеко вгору залісненими схилами аж до верхів’їв пагорбів, які здіймалися над пониззям річкової долини. Несподівано подорожні вийшли з тіні дерев, і перед їхніми очима відкрилася широка трав’яниста галявина, сіра в нічному світлі. З трьох боків до неї тиснувся ліс, а зі сходу земля різко зривалася вниз, і верхівки темних дерев, які росли біля підніжжя схилу, опинились у мандрівників під ногами. По той бік, осяяні зорями, лежали тьмяні пласкі низинні землі. Зовсім близько в селищі Лісовий Дім мерехтіло кілька вогників.

Ельфи сіли на траву, перемовляючись між собою тихими голосами; здавалося, вони враз забули про гобітів. Фродо та його супутники загорнулись у плащі й коцики, відчуваючи, як до них підкрадається дрімота. Настала глибока ніч, і вогні в долині згасли. Піпін заснув, схиливши голову на зелений горбик.

Далеко у високості на сході пливли Помережані Зорі — Реммірат, — а понад туманами повільно сходив червоний Борґіл, сяючи, як вогняний самоцвіт. Потім легенький повів розвіяв увесь туман, ніби серпанок, — і зринув, перебираючись через край світу, Небесний Мечоносець, Менельваґор, із осяйним поясом. Усі ельфи заспівали. А під деревами зненацька червоним полум’ям запалало вогнище.

— Ходіть! — гукнули ельфи гобітам. — Ходіть! Нині час для бесіди та веселощів!

Піпін сів і потер очі. Він тремтів.

— У Домі горить вогонь і приготовано їжу голодним гостям, — сказав ельф, котрий стояв перед ним.

Біля південного краю дерну був просвіт. Зелений настил там забігав до лісу й утворював щось на кшталт зали попід дахом із гілля дерев. А могутні їхні стовбури по обидва боки бігли вглиб, немов колони. Посередині яскраво палахкотіло вогнище, а на деревах-колонах рівно горіли золотим і срібним світлом смолоскипи. Ельфи сиділи довкола вогню на траві та пеньках од старих зрубаних стовбурів. Одні ходили туди-сюди, підносячи кубки й розливаючи напої, а інші подавали наїдки в доверху наповнених тарілках і мисках.

— Це — скромна гостина, — сказали вони гобітам, — ми-бо знайшли пристановище в зеленоліссі далеко від наших світлиць. Якщо вам коли-небудь доведеться побувати в нас удома, ми почастуємо вас багатше.

— А як на мене, то такі страви цілком пасували б і для вечірки на честь дня народження, — відказав Фродо.

Згодом Піпін мало що міг пригадати про ті їжу та питво, бо думки його заполонило світло, яке осявало ельфійські обличчя, та звуки їхніх голосів — такі розмаїті й прекрасні, що він почувався так, наче потрапив у сон посеред дійсності. Проте він таки запам’ятав хліб, смачніший за чудовий білий буханець для того, хто відчуває голод; плоди, такі самі солодкі, як дикі ягоди, та соковитіші за виплекані садові фрукти; він осушив кубок, наповнений духмяним трунком, прохолодним, наче був зачерпнутий із прозорого джерела, і золотим, ніби літній день.

Сем ніколи так і не зміг описати словами або ж до ладу пригадати, що він почував чи думав тієї ночі, хоч у його пам’яті вона збереглася як одна з головних подій його життя. Найточніше він зумів передати це так: «Ну, пане, якби мені вдалося виростити такі яблука, я назвав би себе садівником. Але саме спів проникнув у моє серце, якщо ти розумієш, про що я».

Фродо сидів, їв, пив і розмовляв із задоволенням, але свою увагу зосереджував головно на словах. Він трохи знав ельфійську і старанно прислухався. Час од часу озивався до тих ельфів, котрі йому прислуговували, і дякував їм їхньою мовою. Вони усміхались і відповідали сміючись:

— Не гобіт, а справжній скарб!

За якусь часину Піпін міцно заснув, його підняли й віднесли до своєрідної спальні попід деревами, де вклали на м’яке ложе, і він проспав там решту ночі. Сем відмовився покидати свого господаря. Коли Піпіна забрали, він підійшов і вмостився, згорнувшись калачиком, біля ніг Фродо, де, врешті-решт, і задрімав, заплющивши очі. А от Фродо не спав довго, бесідуючи з Ґільдором.

Вони розмовляли багато про що, про давнє й теперішнє; Фродо доскіпливо розпитував Ґільдора про те, що діється на білому світі поза Широм. Новини були здебільшого сумні та зловісні: про темряву, що насувається, про війни людей і про відхід ельфів. Нарешті Фродо запитав про те, що найбільше мучило його серце:

— Скажи мені, Ґільдоре, ти бачив Більбо після того, як він пішов од нас?

Ґільдор усміхнувся.

— Так, — відповів. — Двічі. Він попрощався з нами якраз на оцьому місці. Та я зустрівся з ним іще раз, далеко звідси.

Далі говорити про Більбо він не захотів, тож і Фродо замовк.

— Ти майже не запитуєш мене і не розповідаєш сам про те, що стосується тебе, Фродо, — мовив Ґільдор. — Але мені вже дещо відомо, та ще більше я можу вичитати в тебе на обличчі й у думках, які чаяться за твоїми запитаннями. Ти покидаєш Шир, одначе сумніваєшся, чи вдасться тобі знайти те, чого прагнеш, і здійснити те, що задумав, і чи коли-небудь ти повернешся. Чи не так?

— Атож, — відповів Фродо, — та я гадав, що мій відхід — це таємниця, відома лише Ґандальфові й моєму вірному Семові.