Читати книгу - "Поцілунок долі, Ася Віталіївна "

Розділ 15. Дорога

Павло:

 

Від її стривоженого голосу я майже не зійшов з розуму. Я хотів бути чим скоріше поруч біля неї. Відчуваю саме зараз в цю хвилину я їй потрібен, хоч вона про це може не сказати та я відчуваю її почуття. Від цих обідніх заторів я ставав емоційно злим. Особливо коли виїхав на трасу з центру міста, де менше було автомобілів, тоді більш-менш заспокоївся. Не дивився на спідометр, лише натискав на педаль газу. Чому вона сьогодні поїхала з сестрою додому? Чому вони в лікарні? Чому мені зараз надзвонює так настирливо телефон? Та все ж таки піднімаю слухавку від сестри.
 

-Оксано, в тебе щось термінове?,- не витримавши від третього по підряд дзвінка від неї.

-Мене виписують, можеш приїхати? Чи ти зайнятий?

-Зараз зайнятий,- буркаю невдоволено,- Та куди ти прешся, козел?

-Ти це до мене?,- з тривожністю перепитує мене.

-Звичайно, що ні! Я зараз за кермом, а мене якийсь телепень підрізав!,- сигналю автомобілю спереду, а хочеться врізати по пиці за таку його їзду.

-Ти де? Куди їдеш? Чому не приїдеш?,- а мене аж роздратовує скільки питань задає вона і так, що разу все вона хоче знати.

-Багато запитань тобі не здається?Потім все тобі розкажу, зараз я вже не в Чернівцях, тому не зможу тебе забрати.

-Тоді попрошу Сергія або замовлю таксі. Добре, братику, не буду відволікати тебе,- і дурному зрозуміло, що сестра засмутилася, але на жаль я не можу поїхати за нею, тому вирішую її підбадьорити.

-Я завтра заїду до тебе та заодно провідаю та принесу твої улюблені смаколики.

-Я поки буду у батьків, бо мама дуже сильно наполягала. Обов’язково завтра приходь, вона затіяла святкову вечерю з приводу мого виписування з лікарні.

-Хм, а не за рано вона це затіяла?,- розмовляю з нею та уважно спостерігаю за дорогою, намагаюсь бути більш спокійним та стриманим.

-Ти ж знаєш нашу маму, їй спробуй тільки заперечити! Добре, ти ж за кермом, вже завтра поговоримо.

-Мг, до завтра, ведмедику.

-Ей, я ж просила мене так не називати!,- злиться на мене, а я лише посміхаюсь від цього. Згадалось мені, як в дитинстві вона любила одягати піжаму з ведмедиком на різдвяні свята та після того я її часто так називав, а вона, що разу так мило злилася.

-Добре-добре, бувай,- відключаю дзвінок та бачу по навігаторі, що я майже доїхав до міста.

Обов’язково буде потрібно до неї завтра прийти. Бо через те, що я замість неї працюю та мав ще свою роботу в компанії, то не зміг нормально провідати в лікарні. Навіть мама мені телефонувала та казала, що я за брат такий нікчемний, а потім годинами вислуховув її розповіді за Оксану. Так, що це все дурниці. Мені б знати, що сталося з Катею. Вона сказала по телефону, що з нею все добре. Та я відчуваю щось не так було в її схвильованому голосі. Напевно сестра попала до лікарні, а можливо хтось з батьків? Головне, щоб з нею дійсно все було гаразд.

Обійшов вже другу лікарню та її там не було. Злюся на себе ще більше, що не уточнив в неї в якій саме вона знаходиться коли розмовляв по телефону. Від того, що я їй телефоную та чую: «Наданий момент абонент не може прийняти ваш дзвінок, зателефонуйте пізніше …», мене ще більше все дратує навколо. Я розумію, що не можу з нею звʼязатися, і скільки б я не дзвонив, чую в слухавку одне і теж. Я знову і знову дзвонив, навіть коли заходив до третьої лікарні цього міста, але знову цей жахливий голос автовідповідача. Де її шукати в чужому для мене містечку? При вході до реєстратури бачу медсестру та підходжу ближче, хоч вже втрачаю віру її тут побачити.
 

-Доброго дня, у вас в лікарні сьогодні потрапляла дівчина на прізвище Ткаченко?

-Доброго дня, зараз поглянемо в реєстрі,- проходить та повільно сідає за стіл переглядаючи журнал з записами,- Ткаченко… Ткаченко? А як її звати?

-Катя. Точніше Катерина Вікторівна,- споглядаю за дівчиною, яка уважно роздивляється та помічаю посмішку. Ця посмішка дала мені надію,- Так, що там?

-Я її пам’ятаю, Валерій Ігнатович, ще попросив їй принести мішечок з льодом. Вона зараз має бути ще десь тут.

-От це чудова новина. Де я її можу зараз знайти?

-Вам потрібно зараз піти прямо та повернути на право. Ваша дівчина була сиділа на диванчику біля вікна.

-Дуже-дуже дякую вам за допомогу,- не замітити мого хвилювання не можливо. Захотівши її побачити скоріше, я пробіг весь коридор та звернув в потрібний напрямок. Зупинився тільки коли побачив її силует. Вона уважно не відривалась поглядом від вікна, сидівши в холі на дивані з піднятими ногами, тримається за голову та прикладає лід до ноги. Руки в повʼязках, джинси та кофтина порвана та в крові. В грудях ріже біль, що я не зміг її захистити та намагаюся заспокоїти свої почуття, але не дуже з цим виходить.
 

-Катю? Ох, Катю… - злітає з моїх вуст коли підходжу ближче, чим скоріше опиняюся в її обіймах,- Це по твоєму з тобою все добре?

-А-ай! Все ж добре, жити буду. Ти як так швидко приїхав? Від Чернівців так багато їхати!,- Я переживаю за нею, а її лише цікавить відстань, яку я подолав.

-Знаю. Думка, що з тобою могло щось статися зводило мене з розуму, тому я сильніше нажимав на педаль газу. Що взагалі відбулося? Ти як?

-Можеш мене звідси забрати будь ласка?,- її погляд благав про допомогу.

-Відвести тебе до батьків? Можеш йти?

-Куди завгодно та тільки не назад до батьків.

-Гаразд,- піднімаюся за нею та хочу її обняти чим сильніше, щоб заспокоїти,- Ходи до мене.

-Дякую… Мені зараз це неймовірно необхідно.

-Знаю, Катю. Я завжди буду поруч, незважаючи ні на які обставини.

-Мені не потрібно було все ж таки сюди їхати. Я вже сто разів пожаліла, що послухала сестру,- цікаво чому ж вона так каже, та чому не хоче поїхати до батьків? Що взагалі сталося? Але не хочу її зараз тривожити багатьма питаннями. Впевнений Катя  розкаже сама коли прийде час.

-Якщо хочеш можеш все мені розповісти, що тебе тривожить. Але спочатку…- беру її сумку та кладу собі на плече та піднімаю її до себе на руки, бачу її здивований погляд, але не виривається від мене. Це приймаю за згоду, що вона не проти,- Я тебе відвезу додому.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍