Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

17

Розділ 17

— Тату, нам потрібно поговорити. Ти можеш трохи перепочити від роботи? Мені просто необхідно, щоб ти уважно мене вислухав, — кажу татові, який, здається, не розуміє, що зі мною коїться. Воно й не дивно. Зараз навіть я себе не розумію. 

Він обережно ховає сікатор у кишеню свого комбінезона й зосереджено дивиться на мене, ніби намагається розгадати, що я маю на увазі.

— Давай трохи прогуляємося поза межами дому, — пропоную я, бо розумію, що ця розмова повинна залишитися лише між нами двома. В будинку зараз багато сторонніх людей, а мені зовсім не хочеться, щоб хтось міг почути чи навіть здогадатися, про що ми говоримо. Я не готова до того, щоб ця інформація вийшла назовні.

— Ти лякаєш мене, Лідо. Розповідай, у чому справа? — його голос звучить трохи стурбовано, і я бачу, як він стискає губи, намагаючись зрозуміти, чому я так змінилася.

— Тату, я хочу, щоб ми поїхали з цього будинку назавжди. Давай змінимо роботу, переїдемо в інше місце, де нас ніхто не знайде... де буде спокійно, без усіх цих... господарів, — я зупиняюся на мить, ніби перевіряючи, чи готовий він мене вислухати. — Я хочу почати нове життя, без цього всього.

Він дивиться на мене, важко стискаючи зуби, якось непевно запитує:

— Можеш пояснити, чому ти так захотіла? Що тебе не влаштовує? Ви ж наче домовилися з Дем’яном..., і умови тут хороші.

— Наша угода скасована. Я не буду сурогатною матір'ю, — відповідаю я, і моє серце стискається від цієї правди. — Йому більше не потрібен син. І, знаєш, не тільки син... Він не хоче дітей взагалі. 

Я помічаю, як тато важко зітхає. В його очах відображається сум, розчарування, але й біль. Мабуть, він не хоче вірити в те, що я кажу, але я бачу, як ці слова зачіпають його.

— Він сам тобі про це сказав? — запитує тато, примружуючи очі.

— Ну звісно, що сам, тату, — відповідаю я, намагаючись триматися спокійно, хоча всередині все кипить.

— Ну сказав і сказав, а ми тут до чого? Невже це привід все кинути й податися в незвідані світи? Ти ж знаєш, що здоров'я у мене не надто міцне. Дем’ян хороший господар і добре нам платить. У його домі ми з тобою живемо, наче в Бога за пазухою, Лідо. Куди ж нам іти, доню? — його голос звучить втомлено, але твердо, ніби він намагається мене переконати не робити поспішних кроків.

— Байдуже куди, головне, щоб подалі звідси, — кажу я різко, дивлячись убік, щоб не зустрічатися з його поглядом.

— Скажи чесно, — тато робить крок ближче, його голос стає тихішим, але проникливішим, — ти прийняла таке рішення, бо він привів сюди Вероніку?

Мене ніби обпікає цими словами. Я стискаю руки в кулаки, намагаючись не зірватися. Вероніка... Її ім'я лунає, як виклик, як біль, як образа, яку неможливо пробачити.

— Це тут ні до чого, — кажу я, хоча ми обидва знаємо, що це неправда. — Тату, я не хочу, щоб моє життя залежало від його настроїв чи нових "гостей". Мені набридло бути тут, наче прив'язаною до місця, яке ніколи не буде  моїм домом. Я хочу будувати своє життя. 

Він зітхає, опускаючи погляд. Мовчить кілька секунд, потім каже:

— Лідо, іноді тікати не вихід. Від себе не втечеш, дитино. Але ти права, тобі потрібно рухатися вперед.

Його слова розривають мене навпіл. Я знаю, що він не хоче залишати це місце. Але водночас тато готовий підтримати мене, навіть якщо це зруйнує його власний спокій.

— Значить, ти не хочеш йти зі мною? — питаю, і в моєму голосі звучить образа, яку я намагаюся приховати.

— Справа не в тому, чого я хочу, Лідо. Важливо, що ми будемо робити за воротами цього маєтку. До того ж, я Дем’янові по вік буду вдячний за підтримку та допомогу, — відповідає тато, уникаючи мого погляду.

— Не думай про нього, — кажу я твердо. — Я зможу сама дати собі раду. Я знайду роботу.

Він зітхає, підводить очі до мене й каже спокійно:

— Лідо, послухай. Перш ніж прийняти остаточне рішення, зваж усі "за" та "проти". Добре все обміркуй і лише тоді роби вибір. Я розумію, що ти намагаєшся зробити, і я не відмовлятиму тебе. Ти гідна кращого життя, а не того, яке я можу тобі дати. Йди й будуй своє майбутнє, як завжди мріяла. А я залишуся тут і допомагатиму чим зможу. 

Я відчуваю, як всередині щось стискається. Він говорить так, ніби це наш прощальний момент, ніби тато вже змирився з тим, що я піду, а він залишиться.

— У мене є невеличкі заощадження, — продовжує тато. — Вони тепер твої. Я знаю, що ти теж відкладала кожну копійчину, тому думаю, на вступ до інституту тобі вистачить.

Я мовчу. Його слова про інститут ранять мене глибше, ніж я очікувала. Він навіть не уявляє, що мій вибір і моє майбутнє  не зводяться до навчання чи кар’єри.

— Ти, як завжди, правий, тату, — нарешті відповідаю, ховаючи правду за маскою спокою.

Я вирішила, що поки що не буду казати татові про вагітність. Якщо він залишиться, то, можливо, усе розповість Дем’янові. А я цього не хочу. Так само, як він не хоче дітей.

Моя правда  залишиться тільки моєю.

Ввечері після роботи я, як і планувала, сіла шукати роботу та квартиру. Проте швидко зрозуміла, що без освіти це буде набагато складніше, ніж я думала. Більшість вакансій зводилися до обслуговуючого персоналу з невисокою зарплатою, якої ледве вистачило б на найнеобхідніше, не кажучи вже про забезпечення майбутньої дитини.

Тато був правий: мені дійсно потрібно вчитися. Але як це зробити, коли я вагітна й мушу заробляти гроші, щоб забезпечити себе? Втім, я дала собі обіцянку: якщо знайду хорошу роботу, то обов’язково спробую вступити на заочну форму навчання. Я повинна використати будь-яку можливість, щоб вирватися з цього замкнутого кола.

Перегортаючи чергову сторінку з оголошеннями, я вже майже втратила надію, коли раптом мою увагу привернув один текст. "Потрібна хатня робітниця з проживанням на три місяці. Заробітна плата висока."

Я навіть не дочитала оголошення до кінця, як уже записала номер у свій телефон. Це був ідеальний варіант для мене. Житло, робота й хороша зарплата — все в одному місці. Це саме те, що мені потрібно, щоб почати все з нуля.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍