Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

Я відчула, як серце забилося трохи швидше. Нарешті з’явився шанс. Тепер залишилося лише подзвонити й домовитися про зустріч. Якщо я влаштуюся на роботу, то одразу ж повідомлю Дем’янові, що звільняюся й йду від нього назавжди. 

— Все буде добре, дитино. Мама завжди поруч, завжди оберігатиме тебе від усього, що може затьмарити твоє щастя. Я буду тобі і мамою, і татом. Обіцяю, що зроблю навіть неможливе, аби ти ніколи не відчула себе самотньою чи покинутою. Твій тато… він не захотів навіть вислухати, що ти з’явишся на цей світ. Він сказав, що не хоче дітей. Але нехай. Ми будемо удвох. І знаєш, що? Ми будемо дуже щасливі. Я тобі це обіцяю.

Я обережно погладила свій живіт, ніби відчуваючи теплу відповідь маленького життя, яке вже жило всередині мене. Так, я знаю: попереду непрості часи. Можливо, навіть дуже складні. Але я впораюсь. Я землю гризтиму, якщо треба, але моя дитина буде мати все необхідне для нормального життя. Вона ніколи не дізнається, що таке нестача, брак уваги чи любові.

— Я вже люблю тебе, моя маленька, крихітко. До останнього подиху.

Я знову погладила свій живіт і раптом відчула спокій. У цьому моменті, у цьому теплі була якась невимовна сила. Це був початок нової історії, нашої історії. І хоча в мені все ще боролися страх і рішучість, я знала: я впораюсь.

— Ми разом, дитино. І так буде завжди.

Тієї ночі я довго не могла заснути. Мої думки крутилися навколо того, яким буде наше життя, що я зможу дати цій маленькій людинці, яка вже стала центром мого всесвіту. Але разом із тривогою у серці жила й упевненість: усе вийде. Бо тепер у мене є найголовніше — моя дитина.

Щойно прокинувшись, я ледь дочекалася дев’ятої ранку. Стрілки годинника, здавалося, рухалися занадто повільно, але нарешті настав час. Я схопила телефон і набрала номер з оголошення. Мені відповів приємний чоловічий голос. Його звали Ярослав. Він спокійно, але впевнено призначив мені зустріч, і я відчула, як у серці з’являється промінчик надії. З усмішкою на обличчі я почала збиратися.

І ось я стою перед цим будинком. Ні, не будинком — фортецею. Сірий, похмурий, неприступний, він виглядав так, ніби створений для того, щоб тримати увесь світ на відстані. Високі стіни здавили мене своїм холодом. У голові мимоволі промайнула думка: від чого або від кого ховається власник цього дому?

Усе тут кричало про контроль і безпеку. Ворота під замком, навколо стирчать камери, що уважно оглядають кожен куток. Висока огорожа настільки висока, що жоден перехожий ніколи не побачив би, що ховається за нею. Навіть небо над цим місцем здавалося темнішим.

Я ковтнула повітря і зробила крок уперед. Усередині мене боролися два відчуття: цікавість і тривога. Щось у цьому домі мене насторожувало, але водночас притягувало.

Двері важко відчинилися, і на порозі з’явився чоловік. Високий, злегка сивий, але з твердим поглядом. Мабуть, у камері побачив, що я прийшла. 

— Ви, напевно, Ліда? — привітно запитав він, його голос здавався м’якшим, ніж атмосфера цього місця.

— Так, це я, — відповіла я, намагаючись приховати хвилювання.

Чоловік жестом запросив мене зайти. І я, перетинаючи поріг, відчула, ніби роблю крок у зовсім інший світ.

— Я проведу. Ярослав Павлович чекає вас у своєму кабінеті, — сказав Іван сухо, але не грубо.

— А вас як звати? — запитала я з цікавості, намагаючись хоч трохи розрядити напружену атмосферу.

— Мене Іван, але не думаю, що нам варто зараз знайомитися, — відповів він злегка насмішкувато. — Спершу влаштуйся на роботу.

— Думаєте, не візьмуть? — невпевнено запитала я, відчуваючи, як його тон змушує мене сумніватися.

— Побачимо, — коротко кинув він, і цього було достатньо, щоб моя нервозність зросла.

Перед кабінетом Ярослава Павловича я зупинилася, відчуваючи, як тривога стискає мене зсередини. Коли Іван відчинив двері, я на мить завмерла, не наважуючись ступити вперед.

— Невже й цю дівчину ти налякав до смерті? — пролунало зсередини, і голос був одночасно строгим і жартівливим. — Якщо так і далі піде, ми з тобою самі будемо піклуватися про себе.

Я обережно зазирнула до кабінету. За столом сидів чоловік із легкою усмішкою на вустах. Його очі уважно вивчали мене, але в цьому погляді не було ні натяку на ворожість.

— Не слухайте його, Лідо. Іван любить лякати людей. Я — Ярослав, — сказав чоловік і простягнув мені руку.

Я не одразу змогла відповісти на цей жест. Моя розгубленість явно була помітною.

— Ой, вибачте, — спохватилася я, нарешті подаючи руку.

Ярослав посміхнувся, і його обличчя вкрилося дрібними зморшками, що нагадувало павутиння. Ця усмішка, здавалося, робила його одночасно і старшим, і добрішим. Я уважно подивилася на нього й зрозуміла, що не можу навіть приблизно визначити його вік. Волосся злегка посріблене сивиною, зморшки на чолі занадто глибокі, очі і щоки запалі — ніби він довгий час не їв нормально. Але його одяг, доглянуті руки і розкіш, що відчувалася в кожному куточку цього кабінету, свідчили про те, що переді мною заможна людина.

— Іване, залиш нас із Лідою наодинці, — наказав Ярослав спокійним, але твердим голосом.

Іван кивнув і, не сказавши більше ні слова, вийшов, залишивши мене сам на сам із цим загадковим чоловіком. Я відчула, як його погляд знову проникає в мене, вивчаючи кожен мій рух.