Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

«Будь спокійною, Стефаніє. Поводься природно», — два речення повторювала подумки.

Рухи Яна були плавними, легкими. Він відчував музику не тільки серцем, а й тілом. У танці вона могла йому довіритись, дозволяла йому вести, бо сама не розуміла музики так глибоко, щоб віддатися її ритмам.

Краєм ока зиркнула на Романа. Він вже танцював з Танею. І наче на них не зважав, і наче все було звично, але Стефанію не покидало погане передчуття.

— Тобі не слід було, — прошепотіла вона, зазирнувши Янові у вічі.

Він нахилився ближче, аж занадто. Їй в ніс вдарив запах вина і цигарок.

— Я маю тільки дивитися на тебе?

— Ти вже п’яний?

— Я випив один келих. Просто не обідав, їв лише зранку.

Востаннє, коли вино вдарило йому в голову, все закінчилося пестощами в неї на кухні. А зараз могло закінчитися ще гірше. Ян занадто міцно притискав її до себе, занадто твердо його долоня лежала на її талії, занадто слабкою була її рука в його руці.

— Відпусти мене, — процідила. — Мені треба вийти.

Його долоня сповзла з її талії неохоче, повільно і в’яло. Стефанія кинулась до столу, схопила свій смартфон і вибігла з кабінету, вдаючи поспіх, начебто має здійснити важливий дзвінок.

Насправді їй просто потрібно було свіже повітря. Вперше за час їхнього роману вона злякалась по-справжньому, аж до холодного поту. Коліна й досі тремтіли від спогаду про вимогливу руку Яна на її попереку.

Вона завернула за ріг коридору. Притулилася спиною до стіни й глибоко вдихнула. В офісі більше нікого не було. Тут, наодинці, могла вирівняти дихання і повернути самовладання.

Дихала хвилину чи дві й майже заспокоїлась, коли почула скрип дверей, а потім кроки по коридору.

Ян. То був він.

— Он ти де. — Зупинився навпроти, підпер спиною іншу стіну.

— Збожеволів? Навіщо ти вийшов за мною? Ми й так щойно мало не видали себе.

— Чим? Фото у моїй футболці? А, ти певно подумала про ту мою білу футболку з «Нірваною», яку ти любиш надягати після сексу…

— Яне! — прошипіла вона.

Він не збирався спинятися.

— Чи танцем себе видали?.. Мені треба було дивитися, як Роман лапає тебе своїми жирними руками?

— Заткнись!

— Не хочу!

Він підвищив голос, і Стефанія теж більше не могла тримати в собі емоцій. Зробила крок до нього, в запалі піднесла руку, щоб дати йому ляпаса. Ян перехопив її зап’ястя, грубувато підштовхнув назад до стіни, що вона аж вдарилась лопатками, скривилась.   

— Знаєш, набридло, — прошепотів у її губи. Його очі горіли, як у божевільного чи п’яного. Чи як у безнадійно закоханого. — Мені набридли поцілунки похапцем у твоєму авто, набридло трахати тебе потайки в ті короткі хвилини, коли знайдеш на мене час, і не могти торкнутися поза тим. Набридло, що я не можу взяти тебе за руку на вулиці, що ми не можемо посидіти в кафе і пообійматися, як всі нормальні пари. Скажи, ти справді не збираєшся дати мені шанс на щось більше? Це справді буде лише отак?

— Я тобі одразу казала. — Вона дихала важко, дивилася на його губи. — Мій шлюб нікуди не подінеться. 

— Я не хочу ховатися... Не могти тісніше тебе обійняти. Бути хлопчиком на побігеньках, яким ти командуєш. Не хочу цього всього!

Він говорив і нахилявся ближче, хапав повітря судомно, майже торкався губами її губ.

— Тоді у нас один вихід…

— Ні, ні, я не можу тебе відпустити. Хочу тебе. Прямо зараз.

Стефанія не встигла відповісти, він накинувся на її рот. Цілуючи, майже кусав, балансував на мені пристрасті й злості, насолоди і болю.

— Божевільний, припини! — Вона нарешті змогла визволити вуста. — Якщо нас побачать, всьому кінець!  

Ян не слухав, хаотично нишпорив по її тілу, руки лізли під сукню, а поцілунки опустилися на шию. Вона не мала достатньо фізичної сили, щоб відіпхнути його, і ще менше мала душевних сил, щоб прямо зараз поставити крапку. Тому просто просила:

— Припини, будь ласка.

Не відповів, не припинив. Поклав долоню на внутрішній бік її стегна, вів нею вгору.

— Я втрачу все! — вигукнула вона у відчаї.

І тільки в цю мить він завмер. Подався назад і зазирнув їй у вічі.

— Тобі нічого не буде, — пояснила. — Ти чоловік. Уже зірка. Поганий піар — теж піар. Хто ще не чув про тебе, почує. А я… Мало того, що жінка, то ще й дружина. Мати. Поважна поетка, редакторка, викладачка. Ти — хлопець, який підчепив мілфу, самець, красунчик, юх-у-у-у, вау — ось, якою буде реакція. Я — зрадниця, жіночка майже «бальзаківського віку», якій захотілося згадати молодість, фу, краще б про чоловіка й дитину подумала. Я ризикую усім, що вибудовувала роками. Тому так, Яне, я маю право ставити умови у цій грі. Ти або погоджуєшся на них, або йдеш. Або приймаєш роль хлопчика на побігеньках, або ми прощаємось.

Він видихнув. Прибрав руки з її тіла, натомість притулився чолом до її чола.

— Ти маніпуляторка. Безсердечна. Холодна. Але я кохаю тебе таку, і нічого з собою зробити не можу. От просто не можу.

Вона мовчала. Дихала його подихом, яким грів її губи, стояла нерухомо, щоб тільки не піти за власною примхою, щоб тільки не потягнутися до його губ.

Ян і далі говорив:

— Холодна… Я січень, а ти крижинка. Ми ідеально підходимо одне одному.

— І все між нами — сезонне явище.

— Але вже літо.

— Природа іноді творить чудасії.

Він подався назад, опустив голову. Почув:

— Зупинка за рогом. Коли розійдемось, чекатимеш мене там, я підберу тебе.