Читати книгу - "Доля у смартфоні, Тихий Лис"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Слів не потрібно було - я відчувала, наскільки він мене кохає. Просто так, по-справжньому. Промайнула тінь думки, майже як шепіт у вухо: "Добре, що він не знає, чому насправді закінчилося моє спілкування з Пашею... Інакше ця зустріч обернулася б зовсім по іншому." Але я відганяла це. Цей вечір належав не спогадам - нам.
Це був насичений день. А вечір - палкий, пристрасний, трохи шалений. Він був не таким, як зазвичай. Здавалося, що вся його ревність, стримана образа й хвилювання - вирвалися назовні, переплітаючись з любов'ю. Гарячий, наполегливий, зухвалий. Цього вечора він був зовсім іншим. Я відчувала, як повністю піддаюся йому. Його дотикам, погляду, подиху. Він не приховував своїх емоцій. І я відповідала на них усім тілом, усім серцем. Це було божевілля - солодке, гаряче, безупинне.
А потім - тиша ранку. Я прокинулася в його обіймах. Ще спав, спокійно, дихаючи рівно. Його рука міцно тримала мене, навіть уві сні. Він виглядав таким милим, домашнім, зовсім не схожим на того вогняного чоловіка з вечора. І я усміхнулась. Я прокинулася не сама. Нарешті. Я знову дочекалась того моменту, коли день починається не з тиші, а з його тепла.
Я поглянула навколо. Знайома квартира, але цього разу вона не тиснула самотністю. Її наповнював він. Його речі, його запах. Його присутність. Аж раптом у кутку я побачила той самий оливковий рюкзак. І щось стислося в грудях. Ця мить прекрасна, але вона тимчасова. Залишилося не так багато. Очі защипало, і я міцніше притиснулась до нього. Крізь сон він пригорнув мене ще сильніше. Я затримала подих - дай цій миті тривати довше...
Наступний день ми провели, як справжні домосіди. Сергій заборонив мені навіть підходити до плити. "Не витрачай цей день на дурниці," - сказав він. І я не сперечалася. Ми обіймалися, дивилися фільм, замовляли їжу, жартували. Ввечері ми разом пішли в душ, сміялися, бризкались водою. А потім я вирішила влаштувати свій маленький ритуал - "спа-день", як я це називала. І змусила Сергія взяти участь. Він зітхав, хмурив брови, бурмотів щось, але терпляче лежав зі зволожуючою масочкою на обличчі, поки я втирала в нього креми. Все заради обіцяного поцілунку. І він не відмовився. Бо знав - це наш останній вечір.
Наступного ранку я все ж провела його до машини, хоч він і наполягав, що це не обов'язково. Але мені було байдуже на холод, сирість, на пронизливий вітер. Я просто хотіла ще раз обійняти його, притулитися щокою до грудей, відчути це прощальне тепло. Його прощання, як завжди, було коротким. Міцні обійми, гарячий поцілунок. І він сів в автівку. Завів двигун. Не озирнувся. Просто поїхав. А я стояла посеред двору, проводжаючи його очима, поки машина не зникла з поля зору. Впевнена, йому було не легше, ніж мені.
Я повернулася додому. В квартирі все ще витав його запах. Постіль, у якій ми щойно лежали разом. Квіти, які він встиг замовити разом із вечерею - бо не мав змоги купити сам. Але його вже не було. І я знову лишилася одна. Тиша - гірка, знайома, гнітюча - огорнула мене з усіх боків.
Життя знову стало сірим. Місто - тихим. Дні - однаковими. Я гуляла вуличками, всіяними опалим жовтим листям, слухала, як воно шарудить під ногами. І з кожним днем мені було все важче повертатися в свою затишну квартирку. Бо без нього вона була просто порожнечею. Простором без сенсу. Без тепла.
Мальовнича осіння алея, вся в багряних барвах і золотому листі, дихала спокоєм і романтикою. Повітря було свіже, напоєне запахом вогкої кори й стиглих яблук. Я йшла повільно, вдихаючи цей осінній затишок, і думала тільки про нього. Як же хотілося, щоб він зараз був поруч - узяв мене за руку, йшов у тому ж неквапному темпі, розповідав якусь чергову вигадку, аби трохи позлити й розсмішити мене. І в якусь мить я не витримала. Те саме відчуття, знайоме кожному, хто по-справжньому любив - коли на вулиці бачиш щось миле, кумедне або просто гарне, і миттєво тягнешся до телефону. Не для того, щоб зробити фото для соцмереж. А щоб поділитися з ним. Єдиним. Тим, із ким хочеш розділити кожен момент свого життя.
Знаєте, що таке справжнє випробування коханням? Це не ревнощі, не сварки, не побутові дрібниці. Це - відстань. Коли між вами тисяча кілометрів, а серце розривається від бажання хоч на хвилину побути поруч. Коли згадуєш його обійми, ніби востаннє, і уявляєш, як було б добре хоч на мить повернутись туди - в тепло його рук. І найгірше - знати, що навіть якщо тобі дуже-дуже погано, ти не зможеш просто прийти і притулитися. Любов на відстані - це коли перевіряєш телефон десятки разів на день, вишукуючи серед повідомлень хоч крихту його уваги. Пару слів - «я ок» - іноді стають єдиним джерелом спокою. Ти не рахуєш, скільки днів були разом, ти рахуєш, скільки ще залишилося до зустрічі. І кожен прожитий день - це ще один крок ближче до нього. Найважче - чекати. Жити, постійно повторюючи собі: ми скоро побачимось. І жити цим, тримаючись за одне-єдине відчуття - його обійми, які скажуть усе без жодного слова. Пристрасний поцілунок, у якому - правда, потреба, любов. Ота, справжня. Саме ця думка, єдина, і тримає мене на плаву.
Осінній вечір, який обіцяв бути довгим, тягучим і самотнім, несподівано розвіяла подруга. Її дзвінок був мов теплий плед у холодну кімнату. Ми бачилися рідко - вона завжди в клопотах: робота, стосунки, нескінченні справи. Саме тому я так цінувала ті рідкісні миті, коли ми могли просто поговорити.
- Привіт, Соф!
- Привіт, Юль. Як ти?
- Та все добре. Готую вечерю Вадиму, - голос її лунав жвавий, навіть трішки втомлений.
Ця проста фраза защеміла мені в серці. Чому? Бо мені б теж хотілося готувати вечерю для нього. Просто знати, що він прийде. Що ми будемо разом. А не чекати наступного приїзду, наче рідкісного свята.
- Ой, Соф, як же він дістав зі своїми вибриками! - сміялася Юля. - То йому не те, це вже їли, піди вгадай, що захоче сьогодні. Вчора пішли в кафе - не витримала. А краще б відклали ті гроші й з'їхали на нову квартиру... Простору. Без галасливих сусідів за стіною.
Я слухала її, й усміхалася. Вона бурчала, але у кожному слові все одно вчувалась ніжність. А ще - звичне життя поруч з коханою людиною. Те, чого мені так не вистачало.
- Але знаєш, було приємно. Кафе таке затишне. Потім ще пішки додому йшли - така романтика. І уяви, без жодного приводу. Я вже думала, може річниця, а я забула? А ні, просто так. І ось тоді я згадала, чому закохалася в нього.
- Гарно звучить... - промовила я, ковтаючи клубок у горлі.
- Я тобі зараз фото надішлю. Ми там такі милі.
Через мить у чаті з'явилось селфі: Юля й Вадим, щічка до щічки, на тлі вогників і ліхтарів. Її очі світилися щастям. Моє серце раділо за неї - щиро. Але десь там, у глибині душі, стискалася туга. Їм вистачало простої прогулянки, звичайного вечора. А в мене таких вечорів немає.
- Дуже миле фото. Ви такі гарні.
- Дякую. До речі, я бачила твої світлини. Тобі личить форма. Сергій приїжджав?
Я кивнула, хоч вона мене не бачила.
- Так. Провели разом вихідні.
- Вау! Ну давай, розповідай усе!
Я почала описувати їй той день, поїздку, зустріч, емоції... Здавалося, ніби сама знову поринаю в ті моменти. І з кожним словом відчувала - важко. Бо він уже поїхав, я знову сама. Бо невідомо, коли знову побачу його очі.
- І коли він знову приїде?
- Юль, я не знаю, - видихнула я, вже не в змозі приховати втому.
- Ти на мене сердишся?
- Ні, ні. Просто... Я дійсно не знаю. Він хоче взяти відпустку на новорічні свята. Обіцяв, що зводить мене на ярмарки.
- Та він у тебе ще той романтик! А так і не скажеш на перший погляд.
- У нього багато талантів. Прихованих.
- Ну-ну, тепер ти мене інтригуєш. Поділишся?
- Ахах, ні.
- А якщо я приїду до тебе з глінтвейном?
- Ой, ну ти ж знаєш, куди бити! Всі мої слабкості.
- Звісно знаю. - Юля посміхнулася, і вже зовсім іншою, м'якшою інтонацією додала: - Тримайся, Соф. Я знаю, як важко любити на відстані.
- Дякую, рідненька. Це справді... нестерпно важко.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доля у смартфоні, Тихий Лис», після закриття браузера.