Читати книгу - "Доля у смартфоні, Тихий Лис"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
...
"Я на виход" - ці слова щоразу віддаються в мені тягучим відлунням. Просте повідомлення, що, здавалось би, вже звичне для нас обох. Але я знаю: кожного разу, коли вона читає його, то мимоволі стискається відчуттям самотності. Вона не скаже, але я знаю - ці кілька слів замикають для неї двері. Двері, за якими я зникаю на невизначений час. І ні написати, ні подзвонити не можна. Мене гризе почуття провини. Я не поруч. І навіть коли є хвилина, не завжди встигаю подарувати їй хоча б голос. А вона ж просто чекає. Інколи годинами, днями.
Сьогодні я повернувся раніше, прийняв душ і, стомлений, впав у ліжко. Першим ділом - написав їй. Але відповідь не прийшла одразу. Було ще зарано для сну - вона зазвичай засинає пізно. Хвилювання закралося в думки: чи все гаразд?
Нарешті повідомлення:
- Привіт, милий. Я говорила з подругою.
- Оу, передала Юлі привіт від мене? - швидко набрав я, намагаючись зробити розмову невимушеною.
- Ні, - коротко, майже відсторонено.
Посмішка сама з'явилась на обличчі. Це її маленькі ревнощі, така звична, але завжди мила риса.
Я натиснув "виклик". Хотів почути її голос, не лише читати сухі рядки.
- Ти ревнуєш навіть до Юлі? - жартома запитав я, як тільки вона взяла слухавку.
- Не ревную. Просто... це моя подруга. Не обов'язково з нею товаришувати. В неї, взагалі-то, є хлопець, - буркнула вона.
- Воу, спокійно. - усміхнувся я. - Щось ти справді не в гуморі.
- Та нічого. Все нормально.
- Софа, я тебе знаю. Ти мовчиш тільки коли щось болить.
Настала тиша. А потім, тихо, трохи зі смутком:
- Вона розповідала про Вадима... Як вони проводять час разом, гуляють, вечеряють, сміються. І я радію за неї, чесно. Але чомусь мені було боляче це слухати.
Я затих. Її біль промовляв сильніше за будь-які слова.
- Малишка... Пробач. Пробач, що не можу бути з тобою так, як ти заслуговуєш. Я б віддав усе, аби зараз просто тримати тебе за руку.
- Все добре. Я знала, на що йшла, коли ми вирішили це. Просто... я, мабуть, не до кінця розуміла, наскільки важко буде.
- І все одно залишилася. Ти неймовірна.
- Просто люблю тебе, дурнику.
- Ми все надолужимо. Обіцяю.
- Коли ж... коли настане той день?
- Скоро, дуже скоро. Хочу, щоб ми нарешті могли прокидатися разом щодня, а не рахувати дні до нової зустрічі.
- Мені лишається тільки вірити тобі... І берегти ці обіцянки в серці.
Вона трохи пожвавішала:
- Знаєш, я тобі розповідаю про Юлю, про її хлопця, а ти? Ти про своїх друзів ніколи нічого не говориш. Лише на останньому побаченні я вперше побачила когось із них.
- Хех, та вони... інші. Не ті, з ким я б хотів змішувати наше з тобою. Але якщо хочеш - познайомлю тебе з усіма.
- Хочу, бо ти ніби приховуєш мене від усіх.
- Ну, а що я зроблю, якщо мої друзі постійно десь розкидані по полях? - зітхнув я. - Кажуть, справжні друзі на землі не валяються. Так от, з моїми якраз таки з точністю до навпаки.
- Ахаха! - вона розсміялася. - Ти такий милий дурник. Ну розкажи, з ким ти там проводиш весь свій час. Мені ж треба знати, на кого тихенько ревнувати.
- Ох, ну добре. Є Ред, ти його по моїх історіях вже знаєш.
- Угу. А в нього дівчина є?
- Він одружений. Та ще й недавно в них син народився.
- Що?! І ти мені тільки зараз про це кажеш?
- Та я... не знаю... не було якось слушного моменту.
- Ти серйозно? Ми говоримо годинами про всяку фігню, а ти навіть не згадав, що в твого друга син народився?!
- Ну пробач, малишка. Зовсім вилетіло з голови. Але так - хлопчик, справжній козачок. Назвали... е-е... Назаром... Чи Захаром...
- Пха-ха! Я не можу! Як ти міг забути ім'я дитини?
- Та не забув! Просто... іноді вони такі схожі. Захар, точно Захар!
- Добре, що ще можеш сказати про своїх товаришів? Там ще був один, з ким ви часто їздили...
- А, Ексель. Ну, так. Теж одружений. Але той ще гуляка. Чесно, шкода його дружину, ще жодного села не було, де би він не приткнув свого прутня.
- Жах. І це все ти мені розповідаєш з таким спокоєм?
- Бо я з ним не за тим дружу. Просто... всі ми тут різні. Але дружина його - свята жінка. Постійно дзвонить, хвилюється. А він - наче з клітки вирвався.
- А ти там, бува, не "гуляєш"? - її голос одразу потемнів.
- Соф, ти що? Коли? З ким?
- Ну не знаю... Ти ж сам казав, у вас там якась монашка є. А це ж, між іншим, одна з найпопулярніших фантазій чоловіків.
- Малишка, ну ти вже гониш. Думаєш, я свою гідність десь згубив?
- Тобто, лише тому не гуляєш, що нема з ким? А був би варіант - то, може, і...
- Софа! - я засміявся. - Тебе вже заносить. Я тебе кохаю.
- Ну... просто, ти сам розповідаєш про цього ловеласа. І знаєш, я ж читала стільки історій... про зради, коли чоловіки на війні...
- І я читав, як жінки вдома не дочекалися. Це не про фронт, і не про тил. Це не про стать чи професію. Це про людей, які вже давно втратили зв'язок. Просто чекали приводу.
- Як завжди, ти правий. Ненавиджу, коли ти маєш рацію. І обожнюю водночас.
- Ох, ці гарячі компліменти. Ще трохи - й почервонію тут. Але якщо чесно, з усіх не одружених - лиш я, і ще один. Няш його звати.
- Няш? Серйозно? Це якесь нове кодове слово на "солодкий малюк"?
- Ага. Добрий, усміхнений, і такий... трохи "смазливий." Але дівчина в нього є, бачили її по відео - ми вітали його на день народження.
- І що ви подарували?
- Торт.
- Ви пекли торт у польових умовах?!
- Ну... торт умовний. Хліб, ковбаса, майонез. Сірник замість свічки. Святкове меню, так би мовити.
- Пхах! Я просто не можу! Які ж ви оригінали. Це дуже мило, чесно. Передай йому привіт, коли побачиш. І його дівчині - терпіння.
- А тобі? - м'яко запитав я. - Софа, я безмежно скучив за тобою.
- І я... - її голос став тихішим, м'якшим.
- Пробач, що тягну тебе крізь це чекання. Що так рідко даю ковток живого голосу.
- Не вибачайся. Я кохаю тебе. І кожна наша зустріч - це як глибокий вдих після довгої затримки дихання. Воно варте всього. Але скільки ще? Скільки ще ми ось так... витримаємо?
- Я не знаю... - чесно зізнався я.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доля у смартфоні, Тихий Лис», після закриття браузера.