Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

сподобалося, що йому про них нагадують. — Однак, сподіваюся, нам пощастить перетнути річку так, аби вони нас не помітили.

— Ти щось дізнався про них від Ґільдора?

— Небагато — самі лише натяки та загадки, — ухильно відповів Фродо.

— А ти запитував про їхнє нюшкування?

— Про це ми не говорили, — сказав Фродо з напханим ротом.

— А мали би. Я переконаний, що це дуже важливо.

— Я все одно певен, що Ґільдор відмовився би будь-що пояснювати, — відрізав Фродо. — А тепер дай мені спокій хоч на трохи! Я не хочу, снідаючи, відповідати на купу запитань. Я хочу подумати!

— О небеса! — вигукнув Піпін. — За сніданком? — і він відійшов до краю просіки.

Погожий ранок — по-зрадницькому погожий, подумав Фродо, — не вигнав із його голови страху переслідування; він розмірковував над словами Ґільдора. До його вух долинув веселий голос Піпіна. Той бігав зеленим дерном і співав.

— Ні! Я не зміг би! — сказав Фродо сам до себе. — Одна річ — узяти своїх юних друзів на прогулянку через цілий Шир, доки ми зголодніємо і стомимося так, що їжа та постіль стануть для нас справжнім благом. А от повести їх у вигнання, де супроти голоду й утоми ліків не знайти, — річ уже зовсім інша, — навіть якщо вони самі захочуть піти. Цей спадок належить лише мені. Напевно, не варто брати зі собою навіть Сема, — він поглянув на Грунича й виявив, що той стежить за ним.

— Ну, Семе! — озвався Фродо. — Чого тобі? Я покидаю Шир якомога швидше, — власне, я вирішив не чекати і дня у Струмковій Улоговині, якщо вдасться.

— Дуже добре, пане!

— Ти все ще хочеш і далі йти зі мною?

— Так, хочу.

— Мандри будуть дуже небезпечні, Семе. Вони вже небезпечні. Найімовірніше, ніхто з нас не повернеться додому.

— Якщо не повернешся додому ти, пане, тоді не вернусь і я — це вже точно, — сказав Сем. — Не залишай його! — сказали вони мені. — Залишити його! — відповів був я. — Ніколи в житті. Я піду з ним, навіть якщо він видряпуватиметься на місяць; і якщо котрийсь із тих Чорних Вершників намагатиметься його зупинити, він матиме до діла зі Семом Груничем! Всі засміялися.

— Хто такі вони, і про що ти взагалі говориш?

— Ельфи, пане. Ми трохи побалакали минулої ночі; й вони, здається, знали, що ти кудись ідеш, отож, я не бачив сенсу це заперечувати. Дивовижний народ — ці ельфи, пане! Дивовижний!

— Так і є, — погодився Фродо. — Вони подобаються тобі навіть тепер, коли ти роздивився їх зблизька?

— По-моєму, вони вищі за мою прихильність чи неприхильність, так би мовити, — повільно відповів Сем.

— Те, що я думаю про них, здається, не має значення. Вони цілком інакші, ніж я очікував: такі старі та юні, такі веселі та сумні — все разом.

Фродо вражено поглянув на Сема, ніби сподівався побачити якусь зовнішню ознаку тієї незвичайної зміни, яка відбулася з його другом. Голос його звучав не так, як голос старого Сема Грунича, якого він вважав, що знає. Та на вигляд поруч із ним сидів той самий старий Сем Грунич — з тією лише різницею, що обличчя його було незвично задумане.

— Ти ще почуваєш бодай якусь потребу залишати Шир тепер — коли твоє бажання побачити їх уже здійснилося? — запитав Фродо.

— Так, пане. Не знаю, як би це сказати, проте після минулої ночі я ніби змінився. Ніби став бачити далі, чи щось таке. Я знаю, що дорога наша буде дуже довга і вестиме в темряву, та ще я знаю, що вороття мені нема. Тепер я йду не для того, щоби побачити ельфів, чи драконів, чи гори, чи щось, що я хочу, хоча я і сам до пуття не розумію, чого хочу: мені належить зробити щось, доки мандри скінчаться, і воно попереду, а не в Ширі. Я повинен дійти до кінця, пане, якщо ти мене розумієш.

— Не зовсім. Але я збагнув, що Ґандальф обрав мені доброго супутника. Я задоволений. Ми підемо разом.

Свій сніданок Фродо доїв мовчки. Потім підвівся, подивився у простір попереду і гукнув Піпіна.

— Усі готові вирушати? — запитав він, коли підбіг Піпін. — Мусимо збиратися в дорогу негайно. Ми спали допізна, а нам слід іще здолати чимало верст.

— Ти спав допізна, хочеш сказати, — заперечив Піпін. — Я встав задовго перед тобою; і ми досі чекали тільки на те, щоби ти доїв і додумав.

— Тепер я покінчив і з тим, і з тим. І вирішив рухатися до Цапоградської Переправи так швидко, як тільки ми зможемо. Я не збираюся сходити зі шляху, щоби повертатися на дорогу, якою ми йшли вчора вночі, — я збираюсь іти звідси навпростець.

— Тоді ти, мабуть, вмієш літати, — сказав Піпін. — У цьому краї пішки навпростець не пройдеш ніде.

— Хай там як, а ми зможемо дістатися туди коротшим за ту дорогу шляхом, — відповів Фродо. — Переправа розташована на схід од Лісового Дому, а дорога робить петлю ліворуч — бачите, онде вона завертає далеко на північ. Оминає північний край Мокви, щоби перейти в насип із боку Мосту вище від Колодного. А це — кілька зайвих верст шляху. Ми скоротимо чверть відстані, якщо підемо просто до Переправи з того місця, де зараз стоїмо.

— Захочеш зрізати — довше йтимеш, — узявся сперечатися Піпін. — Край цей усюди важко прохідний, у Мокві вдосталь трясовин і всіляких інших перешкод, — тутешні терени я знаю. А якщо тебе непокоять Чорні Вершники, то я не розумію, чому, на твою думку, з ними гірше зустрітися на дорозі, ніж у лісі чи в полі.

— У лісах і в полях не так легко когось знайти, — відповів Фродо. — А якщо хтось думає, що ти маєш бути на дорозі, то є все-таки якась імовірність, що він шукатиме тебе саме на дорозі, а не деінде.

— Гаразд! — сказав Піпін. — За тобою я піду через усі трясовини та рівчаки. Проте це важко! Я планував завітати до «Золотого окуня» в Колодному ще до заходу сонця. Там найліпше пиво в цілій Східній Чверті; принаймні було таким — давненько