Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

— Нумо з’ясуймо все! — запропонував Фродо. — Кажеш, якщо захочеш зрізати, то довше йтимеш? Але в заїзді ти затримаєшся ще довше. Ми будь-що повинні втримати тебе якнайдалі від «Золотого окуня», бо хочемо потрапити до Цапокраю ще завидна. Що ти на це, Семе?

— Я піду за тобою, пане Фродо, — відповів Сем (попри особисті перестороги та глибокий жаль за найліпшим пивом у Східній Чверті).

— Ну, якщо нам доведеться прокладати собі шлях через трясовини та колючі хащі, то рушаймо вже! — вигукнув Піпін.

Спека була майже така, як і напередодні, та зі заходу почали насуватися хмари. Скидалося на те, що без дощу не обійдеться. Гобіти важко спустилися стрімким зеленим схилом і занурились у густінь дерев. Вони вирішили обійти Лісовий Дім ліворуч і скоротити шлях, подавшись навскіс через ліси, якими був порослий східний бік узгір’я аж до далеких рівнин. Потому подорожні могли йти просто до Переправи відкритою місцевістю, якщо не зважати на кілька рівчаків і огорож. Фродо підрахував, що навпростець їм доведеться пройти двадцять сім верст.

Незабаром він з’ясував, що хащі довкола були густіші, ніж здавалися спершу, та майже непролазні. Стежок у підліску не було, тож гобіти просувалися не дуже швидко. Коли вони з труднощами дісталися до основи схилу, то натрапили на потік, що збігав із пагорбів позад них глибоким грузьким руслом, яке мало круті ковзкі береги, порослі ожиною. Потік перетинав їхній шлях у вельми незручному місці. Мандрівники не могли ні перескочити через нього, ні перебрести його, не намокнувши, не подряпавшись і не забруднившись. Отож вони зупинились, міркуючи, що робити.

— Перша халепа! — сказав Піпін, похмуро всміхнувшись.

Сем Грунич озирнувся. Крізь просвіт між дерев він краєм ока угледів вершину зеленого схилу, з якого вони щойно спустилися.

— Погляньте! — гукнув він, схопивши Фродо за руку.

Усі подивилися туди, і високо вгорі на прузі схилу побачили на тлі неба коня. До нього схилилася темна постать.

Гобіти миттю відмовилися від думки повертатися назад. Фродо пішов першим і хутко зник у густих кущах коло потоку.

— Оце так! — звернувся він до Піпіна. — Ми обоє були праві! Коротший шлях уже зробив гак, зате ми саме вчасно знайшли сховок. У тебе гострі вуха, Семе: ти чуєш чиєсь наближення?

Гобіти завмерли і майже не дихали, прислухаючись, але гонитви не було чути.

— Не думаю, що він спробує звести свого коня цим схилом, — сказав Сем. — Але, по-моєму, він знає, що ми спустилися тут. Найліпше нам іти вперед.

Іти вперед було зовсім нелегко. Гобіти несли клунки, а кущі й ожина неохоче пропускали мандрівників. Гребінь гори затуляв їх од вітру, тож повітря було задушливе та нерухоме. Коли бідолахи нарешті проторували собі шлях до більш-менш відкритої місцини, то були розпашілі, стомлені й дуже подряпані, а крім того, не мали певності, чи не збилися, бува, з обраної путі. Щойно потік збіг на рівнину, береги його стали більш пологими, а сам він — ширшим і мілкішим, пливучи в напрямку до Мокви та Ріки.

— Овва! Та це ж той самий струмок, що тече через Колодне! — озвався Піпін. — Якщо ми хочемо знов опинитися на шляху, нам слід перейти його тутечки і податися праворуч.

Гобіти перебрели потік і хутко перетнули широкий відкритий простір, зарослий очеретом і безлісий. За ним вони знову натрапили на смугу дерев — здебільшого високих дубів, але де-не-де росли в’язи та ясени. Ґрунт під ногами був доволі рівний, а підлісок — не густий, однак дерева стояли надто близько одне до одного, заступаючи мандрівникам огляд дороги попереду. Раптові пориви вітру здіймали вгору листя, а зі затягнутого хмарами неба впали перші краплі дощу. Потому вітер стих, і дощ линув струменями. Гобіти, важко ступаючи, силкувались іти якомога швидше, долаючи латки трави та чималі кучугури старого листя, а довкола них шумів і плюскотів дощ. Вони не розмовляли, проте раз у раз оглядалися назад і роззиралися навсібіч.

За півгодини Піпін сказав:

— Сподіваюся, ми не занадто взяли на південь і не йдемо вздовж оцього лісу! Смуга дерев не дуже широка — я сказав би, десь із півтори версти в найширшій частині, — тож на цей час ми вже мали би вийти з неї.

— З того, що ми почнемо ходити зиґзаґами, користі теж не буде, — відказав Фродо. — Цим становищу не зарадиш. Нумо й далі йти так, як ми йшли! Я не певен, чи хочу наразі вибиратися на видноту.

Гобіти здолали ще, може, кілька верст. І тоді з-за розхристаних хмар знову вигулькнуло сонце й дощ стих. Було вже пополудні, відтак подорожні відчули, що саме час обідати. Зупинилися під в’язом: його листя хоч і швидко жовтіло, проте досі було густе, тож земля під ним була майже суха та захищена від дощу. Коли дійшло до викладання харчів, гобіти виявили, що ельфи наповнили їхні фляги прозорим напоєм блідо-золотого кольору — він пахнув медом, зібраним із різноманітних квітів, і чудово освіжав. Дуже швидко вони вже сміялися, з презирством згадуючи і про дощ, і про Чорних Вершників. Усі вірили, що останні кілька верст будуть позаду вже незабаром.

Фродо сперся спиною на стовбур дерева і заплющив очі. Сем та Піпін сіли поруч, і вони спершу замугикали, а потім тихо заспівали:

Оп-ля-ля! Візьму пляшку я —

І втішиться душа моя.

Вітер, дощ на мене ждуть —

Бо лиш почав свою я путь,

Та ось під деревом приліг —

Дивлюся на хмаринок біг.

Оп-ля-ля! — затягнули вже голосніше. І раптом пісню урвали. Фродо скочив на ноги. Вітер доніс до них протяжне виття, схоже на крик якоїсь одинокої лихої почвари. Воно то голоснішало, то тихшало, й завмерло на високій пронизливій ноті. Гобіти сиділи і стояли так, немовби раптом скам’яніли, аж ось почули, як щось закричало у відповідь, слабкіше й віддаленіше, та кров у тілі від того все одно схолола. Потому настала тиша, яку порушував хіба що шелест вітру в листі.

— І що то, по-вашому, було? — запитав нарешті Піпін, намагаючись говорити якомога спокійніше, та голос його таки трохи тремтів. — Якщо пташка, то я такої в Ширі ніколи раніше не чув.

— Це не пташка й не звір, — сказав Фродо. — То був клич або ж