Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 2, Мурасакі Сікібу"

побляклі й зім’яті, валялися на землі. Зупинившись перед сходами, Юґірі передав батькові відповідь Імператриці: «Я почувалася такою безпорадною минулої ночі, як мала дитина, і так чекала, що Ви прийдете й захистите мене від буйного вітру. І лише тепер я заспокоїлася».

«Це правда, Імператриця завжди була дуже боязливою. І те, що вона, жінка, в таку страхітливу ніч залишилася наодинці зі служницями, її образило», — сказав Ґендзі й вирішив податися до неї негайно. Коли він, піднявши завісу, щоб пройти у внутрішні покої і переодягнутися в носі, присунув ближче до себе невисоку ширму, Юґірі, мигцем помітивши за ширмою кінці рукавів, здогадався, що там стоїть Мурасакі. Від самої думки про неї його серце закалатало так голосно, що він зніяковів і відвів очі вбік.

Вдивляючись у дзеркало, Ґендзі тихо сказав: «Який гарний наш Цюдзьо в цей ранковий час! Ще зовсім юний, а тримається навдивовижу гідно. Чи, може, я помиляюся? Адже «людям усім блукати судилося у тривозі про долю дітей»[175]. І, поглядаючи на власне обличчя в дзеркалі, він із задоволенням відзначив для себе, що воно зовсім не постаріло. А потім додав: «Під час зустрічі з Імператрицею я завжди ніяковію. З першого погляду вона начебто не вирізняється особливою вишуканістю і благородством, та коли намагаєшся пізнати її, відчуваєш всю глибину її натури. Її надзвичайна лагідність і жіночність поєднуються в ній з рідкісною твердістю духу».

Вже зовсім перед самим відходом Ґендзі раптом звернув увагу на сина, який сидів такий задуманий, що навіть не помітив його. Кмітливий батько, наче про щось здогадавшись, повернувся і спитав дружину: «Часом Цюдзьо вас не побачив під час вчорашньої метушні? Адже бокові двері були відчинені...»

Зашарівшись, Мурасакі відповіла: «Мабуть, ні. Принаймні не було чути, щоб хтось проходив по галереї...»

«А все-таки дивно...» — промимрив Ґендзі й пішов.

Коли Ґендзі зник за завісами в покоях Імператриці, Юґірі, помітивши біля входу на галерею жінок, завів з ними жартівливу розмову, але його думки ставали все сумнішими, а він сам — як ніколи, задумливішим.

Попрощавшись з Імператрицею, Ґендзі попрямував до пані Акасі в Північні покої і по дорозі замість службовців домашньої управи побачив лише звичайних служниць. Дівчата, одягнені в чарівні акоме, без накидок-кадзамі, піднімали розвалені вітром низькі огорожі, уздовж яких росли кущі тирличу і «вранішнього лиця» — улюблених квітів пані Акасі. Сама вона сиділа біля виходу на галерею, сумно перебираючи струни кото «со». Почувши голоси передового ескорту, вона поспішно зняла з вішалки верхній одяг і накинула його на своє м’яке домашнє вбрання, щоб показати, як шанобливо ставиться до гостя. Присівши поруч, він розпитав її про те, як вона пережила бурю, і, довго не затримуючись, пішов. Мабуть, його холодне ставлення до неї вельми засмутило її, бо вона промовила сама до себе:

«Навіть звичайний

Шум вітру,

Пролетівши над листям місканта,

Здається, тільки у серці моїм

Гіркотою озвався...»

Тамакадзура, дівчина із Західного флігеля, дочекавшись кінця страшної ночі, нарешті встала й чепурилася перед дзеркалом. Звелівши своєму передовому ескорту мовчати, Ґендзі нечутно прослизнув за завіси. В покоях ширми були складені й відсунуті у кутик, і серед того ранкового безладу, осяяного яскравим сонцем, краса дівчини здавалася просто сліпучою. Підсівши до неї, Ґендзі взявся розпитувати її про те, як вона провела цю жахливу ніч, звично пересипаючи мову двозначними натяками.

Дівчина обурилася: «Слухаючи, як ви розмовляєте зі мною, думаю, що краще було б, якби вчора вночі вітер забрав мене із собою». Добродушно усміхнувшись, Ґендзі відповів: «А чи не здається вам таке бажання легковажним? Втім, може, ви вже знаєте, куди хотіли б полетіти? Чомусь надто часто ви про це думаєте. Хоча, зрештою, нічого дивного в цьому немає...»

Здогадавшись, що раптом сама видала йому свої потаємні думки, дівчина також усміхнулася, завдяки чому її обличчя стало ще привабливішим. Крізь спущене волосся було видно щоки — округлі і рум’яні, немов плоди міхурника. Усміхнені очі сяяли надто яскраво і цим зменшували благородство її рис, але в усьому іншому вона не мала вад.

Поки Ґендзі розмовляв з дівчиною, Юґірі, палко бажаючи побачити її обличчя, тихенько підняв вхідну завісу і заглянув усередину, за край ненароком зсунутої вбік внутрішньої ширми. Ніщо вже не перешкоджало бачити покої наскрізь. Батькове загравання з дівчиною вкрай приголомшило Юґірі. Навіть якщо вона його дочка, все одно вона не маленька дитина, щоб так притискати її до грудей. Подив Юґірі був настільки великим, що він не міг відірвати очей від побаченої сцени, хоч і побоювався бути поміченим. Дівчина сиділа за стовпом боком до Ґендзі, і, коли він притягнув її до себе, її волосся розсипалося по обличчю. І хоча така його поведінка їй явно не подобалася, вона не чинила опору. Скидалося на те, що такі стосунки для них були цілком звичними. «Неймовірно! — подумав Юґірі. — Що все це означає? Невже батько, добре обізнаний з жінками, закохався у власну дочку тому, що з раннього дитинства вона виростала без нього? Мабуть, лише так можна пояснити його поведінку. Та все одно неприємно!»

І раптом йому спало на думку, що він сам міг би в неї закохатися, бо дівчина вважалася його сестрою від іншої матері й виростала в інших, ніж він, умовах. Хоча красою вона поступалася Мурасакі, яка вразила його вчора, але він з приємністю подумки поставив їх обох поряд. Краса дівчини із Західного флігеля раптом викликала в пам’яті вечірні сутінки, коли роса виблискує на пишних суцвіттях кущів «ямабукі». Так, саме таке порівняння спало на думку Юґірі, дарма що воно не відповідало порі року. А втім, не варто порівнювати дівчину з квітами, бо їхня краса дуже відносна — у них, наприклад, бувають волохаті тичинки.

Жінок поблизу дівчини не було. Юґірі бачив, як батько, щось ніжно їй нашіптуючи, раптом піднявся і набрав суворого вигляду. А дівчина сказала:

«Шалений буревій

Усе розвіяв навкруги,

Й «омінаесі[176]» затремтіла

Від страху,

Що зів’яне й помре».

Вона говорила тихо, але Юґірі чув, як батько повторив її слова. Охоплений обуренням і цікавістю, він хотів залишитися і простежити за всім до кінця, але, побоявшись, що його помітять, поспішив відійти.

На це Ґендзі відповів:

«Якби «омінаесі»

Від роси схилилася,

То буревій шалений

Ніколи не завдав би

Шкоди їй.

Погляньте хоча б на гнучкі паростки бамбука...»

Звичайно, Юґірі міг і недочути, але все одно така відповідь Ґендзі навряд чи була доречною.

Після того Ґендзі перейшов у Східний флігель до пані Ханацірусато. Там він побачив, що служниці літнього віку, мабуть, налякані раптовим ранковим холодом, сиділи навколо неї, зайняті шиттям. Молоді служниці, розклавши шовкову вату на вузьких скриньках, старанно розправляли її руками. Поряд лежали різноманітні тканини: прекрасний серпанок кольору опалого листя, вилощений шовк модного кольору тощо.

«Невже ви шиєте новий одяг для Цюдзьо? — запитав Ґендзі. — Шкода тільки, що бенкет у Західному саду, очевидно, не відбудеться. Та й що можна вдіяти після того, як буревій розметав усе навколо?