Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

сигнал — у тому крику було чути слова, хоча я їх і не розібрав. Але жоден гобіт не має такого голосу.

Приятелі замовкли. Усі троє думали про Вершників, однак жоден не озвучив цього. Гобіти вже не хотіли ні залишатися тут, ані йти далі; проте раніше чи пізніше їм довелося би перетнути відкритий простір, аби дістатися до Переправи, тож найкраще було зробити це якнайраніше та завидна. За кілька митей вони знову закинули клунки собі на плечі й рушили в путь.

Незабаром ліс раптом закінчився. Перед мандрівниками простяглися розлогі рівнини. Тепер вони збагнули, що таки справді занадто взяли на південь. Оддалік за рівниною видно було кінчик присадкуватого пагорба Цапограда по той бік Ріки, та він чомусь був ліворуч. Обережно вибравшись із-під навісу дерев, гобіти якнайхутчіше пішли через відкритий простір.

Спершу відсутність лісового укриття їх трохи лякала. Ген-ген позаду височіло узгір’я, де вони снідали. Фродо був майже певен, що побачить на гребені гори, яка темніла на тлі неба, малу й далеку постать вершника, та її не було. Сонце, звільнившись із полону чіпких хмар, поволі сідало за пагорби, з яких щойно спустилися гобіти, і знову яскраво світило. Страх минув, хоча вони й досі почувалися тривожно. Проте земля поступово ставала ніби все більш освоєною та обжитою. Невдовзі мандрівники дійшли до добре доглянутих полів і ланів: скрізь було видно живоплоти, брами, а також гаті для осушення. Довкілля виглядало тихим і спокійним — звичайнісінький тобі куточок Ширу. З кожним кроком настрій гобітів кращав. Лінія Ріки чимраз ближчала, а Чорні Вершники почали здаватися лісовими примарами, котрі залишились уже далеко позаду.

Подорожні минули край велетенського ріпового поля й дісталися до міцної брами. За нею порита коліями стежина тяглася між низьких, міцно закладених огорож до самотньої купки дерев удалині. Піпін спинився.

— Я знаю ці поля і цю браму! — скрикнув він. — Це — Бобовий Лан, земля старого фермера Чударя. Онде між дерев його ферма.

— Із вогню та в полум’я! — сказав Фродо з таким стурбованим виглядом, ніби Піпін заявив, що це не стежина, а жолоб, що веде до драконового лігва. Двоє друзів здивовано зиркнули на нього.

— А що не гаразд зі старим Чударем? — запитав Піпін. — Він приятелює з усіма Брендіцапами. Звісно, злодії його бояться, та й собаки в нього люті, проте, зрештою, тутешній люд живе близько до кордону, тож мусить постійно бути напоготові.

— Знаю, — відповів Фродо. — Та все одно, — додав він, присоромлено всміхаючись, — я страшенно боюсь і його самого, і його псів. Я вже багато-багато років уникаю цієї ферми. Чудар кілька разів ловив мене, коли мені вдавалося накрасти в нього грибів, — іще коли я був хлопчиськом і жив у Бренді-домі. При останній такій оказії він відлупцював мене, а тоді взяв і показав своїм псам. «Бачите, хлопці, — промовив він, — наступного разу, коли цей юний шкідник бодай ногою ступить на мою землю, можете його з’їсти. А тепер проведіть-но його!» І пси гналися за мною аж до Переправи. Я так і не позбувся того переляку — хоча, мушу сказати, ті тварюки свою роботу знають і не зачепили мене бодай одним зубом.

Піпін засміявся.

— Час тобі вже про це забути. Особливо, якщо ти повернувся жити до Цапокраю. Старий Чудар — насправді чолов’яга поштивий, якщо не зазіхати на його гриби. Нумо, зійдімо на стежину — так ми нічого не порушуватимемо. А якби він нам зустрівся, то розмовлятиму з ним я. Він друг Мері, а я свого часу не раз бував тут із ним.

Вони йшли стежиною, доки побачили солом’яні дахи великої садиби та господарських прибудов серед дерев попереду. Чударі і Товстостопи з Колодного, а також більшість мешканців Мокви жили у будинках, а ця ферма була цегляна, збудована на совість і обнесена високим парканом. У цьому паркані була широка дерев’яна брама, що виходила на стежину.

Зненацька, щойно вони наблизилися, залунали жахливі гавкіт і гарчання, а гучний голос розкотисто крикнув:

— Хапуне! Ікло! Вовче! Ходіть-но сюди, хлопці!

Фродо та Сем стали як укопані, а Піпін зробив іще кілька кроків. Брама відчинилась — і три велетенські пси кинулися на дорогу й, несамовито гавкаючи, вихором помчали у бік подорожніх. На Піпіна вони не зважили, Сем зіщулився біля паркана, поки два схожі на вовків собаки підозріливо його обнюхували та гарчали, коли він робив бодай спробу поворухнутися. Найбільший і найлютіший із трьох спинився біля Фродо, наїжачившись і гарикаючи.

Аж тепер у брамі з’явився огрядний і кряжистий гобіт із круглим червоним обличчям.

— Здоров! Здоров! І хто би то ви мали бути, і що би то ви мали хотіти? — запитав він.

— Доброго дня, пане Чударе! — озвався Піпін.

Фермер пильно подивився на нього.

— Егей, та це ж пан Піпін, чи то пак Переґрін Тук! — гукнув він, змінивши сердитий погляд на веселий.

— Давненько вже я не бачив тебе тут поблизу. Щастя твоє, що ти мій знайомий. Бо я вирішив спускати своїх собак на кожного незнайомця. Сьогодні кояться дивні речі. Звісно, в наші краї інколи забрідають різні диваки. Надто вже ми близько до Ріки, — сказав він, хитаючи головою. — Та цей візитер був найбільш зовнішньоземським із тих, котрі коли-небудь потрапляли мені на очі. Удруге він не перейде через мою землю без дозволу, якщо тільки я зможу його спинити.

— Про якого це ти візитера? — запитав Піпін.

— То ви його не бачили? — здивувався фермер. — Він поїхав дорогою в напрямку до гаті зовсім нещодавно. Смішний був чолов’яга і ставив смішні питання. Та, може, ми зайдемо до хати: там значно зручніше ділитися новинами, ніж тут. У мене знайдеться напохваті крапля доброго елю, якщо ти і твої друзі його захочете, пане Туку.

Мандрівники добре зрозуміли, що фермер розповість їм якнайбільше, тільки щоби вони дозволили йому говорити в такий спосіб і тоді, коли він сам захоче, — тож вони прийняли запрошення.

— А як же собаки? — з тривогою запитав Фродо.

Фермер засміявся.

— Вони вас не зачеплять — доки я не накажу їм. Хапуне, Ікло, Вовче, сюди! — гукнув він. — До мене, Вовче!

Фродо та Семові відлягло, коли пси забралися геть і дозволили їм іти вільно.

А Піпін відрекомендував двох своїх друзів