Читати книгу - "Нова Надія Життя, Немеш Іван"

Розділ 23

 

Еліс не встигла видихнути, як її сенсори почали божеволіти.

Рух.

Не сигнал. Не перешкода.

Щось величезне і невидиме рухалося прямо на неї.

— Чорт! — видихнула вона, кидаючись до панелі управління.

Швидкий аналіз даних. Об’єкт рухається без звукового сліду, без теплового підпису, без жодного нормального параметра, який мала б фізична маса.

Але він тут.

І він насувається.

— Оборонні щити на максимум! — Еліс ввела команду, і корабель здригнувся, генеруючи захисне поле.

Майже одразу візуальні сенсори спіймали перекручення простору — щось на кшталт брижі в самому космосі.

— Це неможливо… — прошепотіла вона.

Тінь.

Не сигнал.

Не ілюзія.

Вона була тут.

Еліс згадала слова на дисплеї: „Втікай.“

Їй не потрібно було більше пояснень.

— Гіпердвигун, перезавантаження! — вона запустила аварійну процедуру, щоб дати стрибковій системі хоча б мінімальну стабільність.

Таймер: 23 секунди до перезапуску.

Достатньо?

Навряд.

Корабель здригнувся.

Щось вдарило по ньому.

Не фізично — скоріше наче… зачепило простір довкола.

На екрані запульсувала нова фраза.

„Ти вже бачиш нас.“

Серце Еліс заколотилося.

Вона перевела погляд на оглядовий екран.

У темряві, далеко попереду, з’явилися тіні.

Не силуети, не об’єкти.

Саме тіні.

І вони… рухалися.

Вона зрозуміла це запізно.

Їй не потрібно було чекати.

Треба було бігти.

Тінь рухалася.

Не вперед.

Не назад.

Вона ковзала, огортала простір, стирала межі між реальністю та жахіттям.

Еліс не моргала. Відчуття було таким, наче якщо вона відведе погляд, все просто… зникне.

Або гірше — з’явиться ближче.

19 секунд.

Корабель здригнувся знову.

Цього разу не від удару, а від чогось… потворного.

Сканери почали вибивати помилки. Простір навколо деформувався, мов хвиля, що проходила крізь матерію, огортаючи судно.

— Чорт забирай! — Еліс впилася пальцями в панель управління, намагаючись втримати контроль.

15 секунд.

Оглядовий екран блиснув, і на ньому з’явилося нове повідомлення.

„Ти нікуди не втечеш.“

Голоси.

В голові.

Шепіт.

Багатоголосий, різний, невиразний, але абсолютно чужий.

— Геть звідси! — вона виключила всі зовнішні комунікації, але шепіт не зник.

Навпаки — він зростав.

10 секунд.

Тіні рухалися швидше.

Наче вони відчували відлік.

Еліс різко нахилилася до панелі керування, знімаючи обмеження для аварійного стрибка.

7 секунд.

Корабель здригнувся так, ніби його схопило щось невидиме.

5 секунд.

На екрані з’явилася нова фраза.

„Ти вже з нами.“

2 секунди.

Темрява спалахнула.

Гіперстрибок активовано.

Вона судомно вдихнула, намагаючись впоратися з прискореним серцебиттям. Гіперстрибок мав вирвати її з пастки.

Але щось було не так.

Шепіт не зник.

Він більше не лунав ззовні.

Він… став частиною її власних думок.

Вогні на панелі керування блимали червоним. Навігаційна система вибивала попередження:

„Невизначена координатна точка. Дестабілізація гравітаційного поля.“

— Де я? — прошепотіла вона, вбиваючи запит у навігацію.

Відповідь була короткою і до жаху простою:

„Місцезнаходження: невідоме.“

Еліс втупилася у чорний екран перед собою.

„Невідоме“.

Це означало, що навіть корабель не міг визначити її позицію.

Або… її просто не існувало на жодній карті.

— Добре. Спокійно, — прошепотіла вона, відкидаючи страх у найдальший кут свідомості.

Вона активувала гравітаційні стабілізатори та запустила повне сканування простору.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍