Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

В один з днів дурману ноги принесли його до клубу, де раніше працював. За барною стійкою стояв Віталик. Ян так і не зрозумів, був щирою радістю чи глузуванням вигук колишнього колеги:

— О, наша зірка прийшла!

Він сів на високий стілець, попросив:

— Щось дуже міцне налий.

— Ти не світишся щастям від слави! — перекрикуючи музику, заволав Віталик. 

Ян не мав настрою для душевних розмов. Відмахнувся і взяв склянку з бурштиновою рідиною, яка обпікала горло з першого ковтка.

— Що це?

— Те, що ти любив втюхувати клієнтам, які очевидно мають гроші.

— Мудак. — Криво всміхнувся і випив до дна.

А потім попросив налити ще.

Від алкоголю, попри наївні очікування, дурман не розвіювався. Але серцю ставало легше. Під впливом етанолу воно стишувалося, засинало, припиняло з кожним ударом об ребра повторювати кохане ім’я, що робило боляче.

На стільчик поряд сіла дівчина у сріблястій сукні. Запекла тусовниця. Ян розрізняв таких одразу з самого зовнішнього вигляду — достатньо довго пропрацював у клубі, натренував око. Вона пила Дайкірі з полуницею, але якби він був зараз за барною стійкою, запропонував би їй щось свіженьке, наприклад, один з тих модних коктейлів на основі чаю й віскі.

Дівчина повернула до нього голову, і Ян вже очікував грубого запитання на кшталт: «Чого витріщаєшся?». Натомість вона спитала:    

— Пам'ятаєш мене?

Він поставив лікоть на барну стійку, підпер голову. Придивився пильніше. Останнім часом перед ним мелькало стільки облич, що він не здатен був запам'ятати всі, в його голові просто не вміщалися імена, риси, голоси. Ким вона була? Журналісткою? Допомагала під час зйомки кліпу? Може, фотографка чи візажистка?

— Бачив тебе десь, а де — не пригадую, — зізнався чесно.

Вона надула губи, блимнула на нього ображеним поглядом, але швидко пом'якшала.

— Ти разом зі своїм гуртом виступав у мене на дні народженні. Я Карина.

— Дні народженні?.. А-а… Точно. Згадав.

Його останній виступ з хлопцями. Іменинниця, яка запрошувала залишитись. Не дивно, що зустрів її тут — мабуть, вона знайома Віталика, адже саме він підкинув йому цю халтурку.

— Можна тебе пригостити? — запропонувала Карина і підсунулась ближче.

— Ні. — Він мотнув головою. — Я тебе пригощу. Не хочу бути зобов'язаним ще одній жінці. Віталику, — гукнув до бармена, — зроби Карині «Гарячого Тодді» чи «Японське сонце». Моїм коштом.

— Зараз буде!

— Ти сам тут? — спитала дівчина.

— Схоже, що я маю веселу компанію?

— Побути твоєю компанією?

Ян «завис», витріщившись на неї. Дивився спочатку на її густо нафарбовані вії, якими махала важко й повільно, як лелека крилами. Потім дивився на губи — пухкі, такі, в які хотілося тицьнути пальцем і перевірити, чи не здуються. А потім дивився на груди, теж — чи не здуються?

— Ну побудь. — Стенув плечима.

Він й далі пив віскі, вже третій келих, а вона цмулила «Японське сонце», видзьобувала з нього свіжі ягоди. Ян не зміг би пригадати, після якого келиха віскі вони опинилися на танцювальному майданчику, після якого робили селфі, і скільки минуло келихів до того, як цілувалися під стіною клубу.

— Ти диви, не здулися, — сказав він, подивившись на її губи після довгого і несмачного, як гума, поцілунку.

— Що мало здутися?

Ян гмикнув. Відійшов на кілька кроків і знайшов свої цигарки.

— Серце у мене здувається, — пробелькотів п’яно. — Вона мене хоче прогнати, а я не знаю, що потім робити. От серце й здувається.

— І що, полікувати тобі серце? — Карина склала руки на грудях, облизала губи.

— Ні-і-і, я сам якось… Йду я. Мені завтра у студію треба.

Він зробив ще затяжку і повернувся в клуб, щоб розплатитися.

— Я маю твій номер. Ти ж мій зберіг? — гукала йому вслід Карина.

Не відповів. Алкогольний дурман не розвіювався, серце здувалося, а порятунку не було. Сідаючи в таксі, він мало не промовив здуру і сп’яну адресу Стефанії, але залишки здорового глузду пробилися крізь дурман — назвав свою вулицю.

Дивлячись у вікно на сірий світанковий Київ, Ян думав про те, що мусить прийняти реальність такою, якою вона є: випити ще трохи втіхи зі Стефанією, а тоді відпустити її.