Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

14. У чому СІль

Над вухом приємно гудів маленький вентилятор, але вона його вимкнула, коли по радіо заграла нова пісня Яна Нуара. Останнім часом Стефанія багато слухала радіо. Вухо тішили власні рядки, заспівані голосом Яна. Тішив його голос.

Його голос жив у її серці й вчувався навіть там, де його бути не могло. Це починало нагадувати манію. Іноді вона випадково вслухалась в людські розмови на вулиці й крутила головою: хіба це не він щойно сказав? Це не він десь тут?.. Коли довго не бачились, Ян їй снився. Коли стояла під теплим душем і заплющувала очі, уявляла, що дотики крапель води — то дотики його пальців. По ній — як по нотах.

Перед ним вона могла виважено й майже холоднокровно розповідати про всілякі там сторге й ерато, але коли залишалася наодинці, брала новий нотатник і записувала щось таке:

"Я шукаю сил, не весіль. Як маленький моль в величинах SI, порахую «до» до межі «дозволь». Ти спитаєш: серце, у чому сіль? Я скажу: у твоєму «сі» і твоєму «соль»…"

— Мамо, ти бачила?!

Стефанія смикнулась від несподіваного вигуку. Швидко закрила нотатник. Соля збігала сходами з телефоном в руці. Вигляд мала такий здивований, наче трапилося щось неймовірне.

— Що таке?

— Це правда — Ян зустрічається з цією дівчиною?

Її серце пропустило удар. Горло пересохло за секунду. Лише облизавши губи, змогла спитати:

— Якою дівчиною?

— Ось, дивись. Якась Карина запостила селфі з Яном, позначила його в інсті, залила тікток, як танцює з ним у клубі!

Вона взяла смартфон дочки обома руками, поклала на коліна, стараючись стримати тремтіння в пальцях. На темних, трохи розмитих фото жагуча брюнетка тулилася до Яна і сяк, і так. На одному селфі цілувала його у щоку, а на відео з танцем обіймала за шию, вхитряючись при цьому іншою рукою тримати смартфон для зйомки. Янові очі здавалися посоловілими, але важко було визначити точно, чи так це — клубне освітлення могло зіграти злий жарт.

— Не знаю, — сказала майже чесно. — Він не розповідав, що в нього хтось є.

— Ясно. — Соля підтисла губи й забрала свій телефон. — Шкода, якщо є. Оце фанатки засмутяться… О, мені вже Настя телефонує.

Вона підняла слухавку і побігла сходами нагору.

Довгі-довгі хвилини Стефанія сиділа, не рухаючись. Дивилася в одну точку. А потім… розреготалась. Затулила лице долонями й реготала на все горло, як ненормальна.

— А чого ти хотіла? — прошепотіла до себе, витираючи сльози, що виступили в кутиках очей від сміху. Подивилася на нотатник, розуміючи, що вірш вже не допише, натхнення як рукою змело. — Все чесно.  

Він не був зобов’язаний їй відчитуватися чи просити згоди на стосунки з іншою. Після того, як наголосила на минущості їхніх стосунків, було навіть правильно, що він знайшов іншу. Може, так буде легше припинити божевілля між ними. Але чому ж тоді від цієї новини їй настільки паскудно?

Стефанія зробила собі лавандового чаю, але він не допоміг. Випила келих червоного вина, не допомогло й воно. Ніщо не допоможе, коли ти дозволила собі гріх і пристрасть, настільки ж приречені на фінал, наскільки й п’янкі.

Розвантажило голову лише приготування вечері. Вона запекла качатину з овочами, зробила свіжого салату. Занесла доньці в кімнату — Соля іноді вечеряла в себе за переглядом якого-небудь тінейджерського серіалу.

— Дякую, мамо.

— Смачного, донечко.

Вже хотіла йти, коли Соломія гукнула:

— Мамо, я ще хотіла спитати…

— Так? — Стефанія озирнулася у дверях.

— Пам’ятаєш, я тобі розказувала про круту академію танців у Лондоні? Той викладач, який приїжджав до нас на майстер-клас, Джерард…

— Так, пригадую.

— У них наступний набір з нового року, є стипендіальна програма… Можна мені надіслати заявку? Будь ласка, будь ласочка!

Соля звела брови хатинкою і так благально подивилася на маму, що відмовити було неможливо. Прохання пробилося до Стефанії крізь пелену її особистих переживань, крізь дурман неспокою. Вона відповіла, не надто вдаючись у суть, не замислюючись, що потягне за собою згода:

— Так, звісно. Надсилай. Якщо потрібна буде від мене якась письмова згода чи запит — скажеш.

— Дякую, мам! Ти найкраща!

Соля підстрибнула, затанцювала на місці й одразу кинулась до свого ноутбука.

Зачиняючи двері, Стефанія подивилася на радісну доньку, й на душі стало трішки легше. Але коли залишилася сама в коридорі, душу знову взяв неспокій. Повільними кроками вона пішла в кінець коридору, постукала у двері кабінету. Володимир працював над новою науковою статтею й просив його не відволікати, але вона все ж зазирнула, спитала тихенько:

— Вечерятимеш?

Він не підняв голову. Зосереджений на екрані свого ноутбука, відповів:

— Ні. Я домовився повечеряти з Анютою й обговорити з нею нову статтю, яку вона готує для «Європейських історичних студій».

Стефанія зайшла всередину, зупинилася посеред кабінету.

— Я запекла качку, яку ти так любиш. Якщо хочеш…

— Ні, кажу ж.

— Ти міг би запросити Анюту до нас. Я досі з нею не познайомилася.

Володимир нарешті підняв голову.

— Справді?.. Так, неодмінно якось запрошу. Але сьогодні ми вже домовилися зустрітися в кав’ярні біля її дому.

— Як знаєш.

Стефанія відвернулася до дверей, але чоловік несподівано запитав:

— Що це був за лемент? Спочатку Соля щось вигукувала, потім ти сміялась… І оце щойно в її кімнаті.

— Соля просила подати заявку в танцювальну академію, я дозволила, от вона й раділа. А перед тим… Це ми так реагували на новину про Яна.

— Яку новину? Сталося щось гарне?

— Ще не знаю, наскільки гарне. Якась дівчина опублікувала фото з ним. Тепер ходять чутки, що вони зустрічаються.

— Ого. — Володимир підтиснув губи й знову відволікся від свого екрана. — А він тобі не розповідав?

— Ні. Це його особисте життя, мене воно не стосується.

Останні слова далися їй важко. Кажучи їх, не дивилася на свого чоловіка, повернула голову в бік темної шафи, на лакованій поверхні якої спіймала відображення власного погляду. Добре, що той погляд бачила тільки шафа.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍