Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

— Я думаю, його особисте життя тебе стосується, — задумано протягнув Володимир, знову дивився у свій ноутбук.

— Що? — Вона стрепенулася.

— Доки він під твоїм покровительством, повинен бути обачним. Особливо, що стосується особистого життя. Ці дівчата, які все бігом виставляють у соцмережах… Гм. Хіба скандали зараз підуть на користь його іміджу?

— Так. Так, ти маєш рацію. Я поговорю з Яном про це.

Стефанія хапнула ротом повітря і зробила кілька швидких кроків до дверей. Слід було тікати подалі, доки не видала себе тремтінням колін чи голосу. Вже поклала руку на дверну ручку, але не могла так просто піти. Залишалося почуття незавершеності розмови. Краще було так все й залишити, потім ця незавершеність забудеться, потім можна буде викинути з голови її як дурничку. Та чомусь в цю мить Стефанії не захотілося відступати. Вперше за весь час їхнього шлюбу вона спитала щось таке:

— Ця Анюта… Ти з нею спиш?

Володимир підняв голову. Крізь скельця окулярів подивився на дружину спокійно, без хвилювання чи подиву. Його голос не смикнувся, коли прозвучало коротке:

— Ні.

Ні. І все. Без обурення запитанням, без здивування, чому Стефанія взагалі таке запитує. Без активних спроб переконати її у своїй чесності. Просто «ні».

— Ясно.

Вона кивнула і вийшла.

Можливо, їй було б легше провести цей вечір з сім’єю. Але Соля займалася своїми справами, Володимир поїхав. Тому Стефанія взяла книгу і читала в ліжку, аж доки не захотіла спати. Коли лягала о десятій, чоловіка ще не було. Потім крізь сон чула, як він прийшов і вклався на своїй половині ліжка, під окремою ковдрою, щоб дивитися окремі сни.

В її планах не було їхати в студію цими днями, але зранку, поснідавши, вирушила туди. Ідеально було б поговорити не тільки з Яном, а й з Танею — дізнатися, що менеджерка думає з приводу новини і як пропонує реагувати на такі ситуації. Ситуації, яких ще буде й буде в Яновій кар’єрі.

Кабінет Романа був на замку, у кімнаті, яку займали Таня й Оля, нікого не виявилося, а от двері в Янову студію були ледь прочинені. Стефанія підійшла ближче й почула голос менеджерки:

— Добре, що це просто фото, і цілком пристойні фото. Але, розумієш, це фото з клубу, і вони трохи не личать до того твого образу, який ми ліпимо. Яне, ти у нас романтик за піаніно, а тут якісь клубні тусовки, дівчина… Це взагалі твоя дівчина?

— Ніяка вона мені не дівчина. — Він стомлено застогнав. — Я її ледь знаю, вдруге бачив. З хлопцями з гурту виступали в неї на дні народження… Позавчора трохи перебрав у клубі, я навіть не пам’ятаю точно, як робилися ці фото.

Стефанія відчула, як пута тривоги сповзають з серця. Вона обережно прочинила двері, стала на порозі й глянула на Яна. Він сидів з опущеною головою, своїми довгими пальцями куйовдив волосся.

— Тоді нам треба якось м’яко це пояснити всім, — вела далі Таня, — щоб аудиторія зрозуміла, що ця… Карина, чи як там її, — не твоя дівчина…

— Не думаю, що Ян повинен виправдовуватися, — втрутилась Стефанія.

Ян підняв голову, побачив її. Погляд його виявився таким винуватим, що її серцю стало аж тоскно.

— Все одно найближчим часом будуть якісь інтерв’ю, — продовжила. — От і попросимо додати ненав’язливе запитання, чи вільне Янове серце. Він скаже, що вільне, й питання відпадуть.

— Але моє серце не вільне, — тихо промовив він. — Я говорив про це на інтерв’ю кілька місяців тому.

Ян дивився на неї тими самими очима закоханого відтінку, не зводив погляду. І була в тих очах і провина, і туга, і жаль.

— А тепер буде вільним. Або невзаємно закоханим. Це вже як ти обереш.

Чи не вперше Стефанія змогла чітко розрізнити колір його очей. Вони раптом стали сірими-сірими, грозовими, як небо, якому боляче від гострих блискавок.

— Я не говоритиму, що моє серце вільне. Скажу, що не в стосунках, але закоханий.

Він дивився на неї, й вона теж не зводила з нього погляду. Тільки Таня зиркнула почергово спочатку на Яна, потім на Стефанію. Промовила повільно, обережно:

— Інтерв’ю лише наступного тижня. Чутки про Янові стосунки до того часу можуть добряче розповзтися. А ця дівчина, видно, їх тільки підживлює. Подивіться, що пише.

Таня дістала смартфон і відкрила допис Карини, показала Стефанії дисплей. Під фотографіями з Яном було безліч коментарів на кшталт «Яка гарна пара!», «Гарнюні», «Клас, вітаю!». На кожен Карина відповідала або сердечком, або смайликом-поцілунком, або «дякуємо, нам приємно».

— Я зв'яжуся з нею і скажу видалити фото, — зітхнув Ян. — Вона не має права без мого дозволу таке поширювати.

Стефанія зайшла в кімнату, сіла на диван поруч з Танею. Подумавши, промовила:

— Краще просто проігноруй. Ще буде й буде фанаток, які захочуть твоєї уваги таким чином. Не витрачай на ці дурниці свій час.

— Не хочу, щоб усі думали, що вона — моя дівчина.

— Навіть якщо думатимуть, нічого страшного. — Стефанія стенула плечима. — Ти не хлопець з One Direction і не зірка кейпопу, тобі можна зустрічатися з дівчатами. На щастя, ми в Україні й в тебе немає контракту з лейблом, який диктуватиме тобі правила, як влаштувати особисте життя. Не робімо з хлопця, який співає про кохання, самітника й одинака. Я гадаю, твоєму іміджу навіть личитиме… любовна драма. Але не багато драм. І точно не личитиме п’янство. Ще раз нап’єшся в клубі до того стану, коли не все пам’ятатимеш, — ось це може стати згубний у твоїй кар’єрі. Ти зрозумів?

— Зрозумів.

Ян кивнув і присоромлено опустив очі. Тут був згоден з нею. Алкоголь ще ні разу не зробив йому гарної послуги. Він пив рідко, та щоразу випивка закінчувалася дурними вчинками.

— Що ж, тоді я піду. — Таня підвелася. — Попрацюю над графіком на наступний місяць. Буде багато літніх концертів, на які тебе запрошують. А, і ще треба перетелефонувати режисеру… Ільчук, здається. — Вона примружилась, щось пригадуючи. — Вчора писав на пошту. Скоро виходить якийсь його фільм, просить пісню Яна для фінальних субтитрів…