Читати книгу - "Нова Надія Життя, Немеш Іван"

Розділ 24

 

Еліс застигла, відчуваючи, як її дихання стає коротким. Вона провела рукою по панелі керування, перевіряючи можливість ручного перезапуску навігації. Жодної реакції.

Повідомлення залишалося на екрані.

„Ти не можеш втекти від того, що вже в тобі.“

Це не було механічним збоям.

Це не було збоєм у системах.

Це був чужий розум.

Вона відкинулася на спинку крісла, змушуючи себе тверезо мислити.

— Якщо вони хочуть налякати мене, — прошепотіла вона, — їм це майже вдалося.

Але страх — це слабкість.

Вона не могла дозволити собі слабкість.

Затиснувши щелепу, вона переключила керування на резервну систему та вручну перезапустила гравітаційний стабілізатор.

Тиша.

Затим…

Удар.

Не фізичний, але такий, що пронизав її мозок, немов електричний розряд.

Еліс різко відкинула голову назад. На мить їй здалося, що простір навколо корабля стиснувся.

Її власні думки розлетілися, як скло, що розбили ударом.

„Ми поряд.“

Голос більше не звучав у комунікаційному каналі.

Він лунав у її свідомості.

Вона видихнула, міцніше стискаючи підлокітники.

— Хто ви?

Тиша.

Вона стиснула зуби, відчуваючи, як її руки вкриваються холодним потом.

— Що ви хочете?!

І цього разу вона почула щось нове.

Не просто слова.

Сміх.

Глухий, ніби далекий відлуння.

Вона намагалася відслідкувати джерело, але всі сенсори корабля зависли.

Панель керування мерехтіла, мов у передсмертних конвульсіях.

Тоді вона зрозуміла.

Тінь не просто стежила за нею.

Вона намагалася зламати її — зсередини.

Голова Еліс пульсувала від напруги. Вона судомно вдихнула, намагаючись придушити страх, що підкрадався, мов холодний вітер.

“Зберися. Ти не зламаєшся.”

Вона перевела погляд на панель керування. Усі сенсори залишалися заблокованими, корабель завис у глибинах космосу, а вона відчувала, що більше не сама.

Щось тут було.

Не фізично.

В її свідомості.

— Ти… — Еліс вдихнула й повільно видихнула, намагаючись розгледіти бодай якусь закономірність у подіях. — Ти хочеш увійти?

“Я вже тут.”

Холод пробігся її спиною.

— Брешеш.

Ніщо не відповіло.

Тоді вона зрозуміла.

Це не просто спостереження.

Це атака.

Її власні думки плуталися, чужий голос у її голові намагався злити її страх із її рішеннями.

Вона різко відштовхнулася від панелі й, тремтячи, ввела аварійний код активації захисного протоколу.

“Невідомий когнітивний вплив виявлено. Активовано ізоляцію нейронної мережі екіпажу.”

Шолом на її сидінні клацнув, запрошуючи її вдягнути його.

Еліс зволікала лише секунду.

Тоді натягнула його на голову.

Розширена система нейрозахисту розгорнулася, відсікаючи будь-які зовнішні сигнали, що могли проникати через когнітивні хвилі.

На мить запанувала ідеальна тиша.

Вона завмерла.

Чекала.

Очікувала нового вторгнення.

Але нічого не сталося.

“Я тебе чую.”

Голос більше не лунав усередині.

Цього разу він відлунював у зовнішньому ефірі.

Еліс різко підняла голову.

“Ти думаєш, що ізолювала себе?”

Пульс застукав у скронях.

“Це не ти ізолювала мене. Це я дозволив тобі відчути себе у безпеці.”

Вона стиснула руки в кулаки.

— Досить. Що тобі потрібно?

Відповідь прозвучала негайно.

“Дозволь мені говорити через тебе.”

Еліс застигла.

Її губи здригнулися.

— Ніколи.

Тиша.

А тоді — новий удар.

Тьма заповнила ілюмінатори.

Не просто темрява.

Щось рухалося в ній.

Щось наближалося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍