Читати книгу - "Нова Надія Життя, Немеш Іван"

Розділ 25

 

Еліс з силою стиснула підлокітники крісла, її нігті вп’ялися у метал, але вона цього навіть не відчувала.

“Щось” наближалося.

Темрява за ілюмінаторами була не просто відсутністю світла — вона жила, рухалася, коливалася, немов холодний туман, що вирував у порожнечі.

Внутрішній голос шепотів їй у свідомості, але тепер він не здавався чужорідним. Він звучав… як вона сама.

“Просто дозволь. Просто відчини двері.”

Еліс зажмурила очі. Вона знала цей прийом.

Психологічне розчинення. Стирання кордонів між її свідомістю та впливом ззовні.

Якщо вона піддасться — вона вже не буде собою.

— Ти не отримаєш мене.

Тінь не відповіла.

Замість цього вона почала приймати форму.

Темрява згущувалася, приймаючи примарні обриси. Спершу це було лише щось аморфне, але поступово почали проявлятися риси.

Людські риси.

Жіночі риси.

Еліс завмерла, дивлячись у власне відображення.

Ні, не в дзеркалі.

Тінь формувала її образ.

“Я — це ти.”

— Ні.

“Я твій страх. Твій біль. Я твої сумніви. І я була тут завжди.”

— Це неправда.

“Дійсно? А як же той момент, коли ти сумнівалася, чи ця місія взагалі має сенс?”

Тіло Еліс скувало.

“Або коли ти думала, що ти — лише жертва безглуздої долі, від якої всі відвернулися?”

— Замовкни.

“Я знаю, що ти відчуваєш. Бо я — це ти. Я була з тобою, коли ти залишилася одна. Я шепотіла тобі, коли ти дивилася на зорі й думала, чи варта ця подорож твого життя.”

— Ти брешеш! — Еліс зірвалася на крик.

Тінь посміхнулася.

“Дозволь мені вказати тобі шлях. Дозволь мені стати частиною тебе. Разом ми знайдемо те, що шукаємо.”

Еліс зробила глибокий вдих.

Вона більше не дивилася на Тінь як на щось невідоме.

Вона дивилася на свого найбільшого ворога.

Саму себе.

Але у цій битві вона не здавалася.

— Ти зробила помилку.

Тінь нахилила голову.

— Ти намагалася змусити мене піддатися. Але забула одну річ.

Очі Еліс спалахнули рішучістю.

— Я не боюся бути одна.

Вона кинулася до панелі управління та активувала енергетичний імпульс.

Світло вмить пронизало Тінь, роздираючи її немов павутиння, що горить у полум’ї. Темрява смикалася, змінювала форму, намагаючись уникнути знищення, але потужність енергетичного імпульсу була надто великою.

Тінь кричала, більше не говорила, більше не намагалася проникнути у свідомість.

Еліс важко дихала, її пальці все ще стискали важіль активації. Пульсація світла затихала, залишаючи за собою лише безкрайню порожнечу космосу.

Тиша.

Чи це було перемогою?

Ні.

Тінь зникла з поля зору, але її відчуття залишалося. Немов відгомін чиїхось кроків у темному коридорі.

Вона ще десь тут.

— Комп’ютере, скануй простір на залишкову активність аномалії.

На екрані запульсували цифри. Лінії графіків скакали вгору, але потім вирівнювалися. Жодних слідів.

Це було неправильно.

Тінь не могла просто… зникнути.

Еліс повільно випустила з легенів затамований подих і витерла піт з чола. Її свідомість розривалася між почуттям полегшення та невидимим тиском, що досі не зник.

Вона сіла у крісло, змушуючи себе стабілізувати дихання.

Місія.

Вона не могла дозволити собі відволікатися.

Вона вже втратила дорогоцінний час через цю невідому загрозу.

— Встановити курс на К253.

Корабель тихо загудів, коригуючи траєкторію.

Планета К253, системи Орбіону була всього за кілька годин польоту.

Їй потрібно було знати, чи ця планета зможе стати домом для людства.

Але в глибині душі, вона розуміла:

Вона ще не втекла.

Тінь все ще була десь поруч.

І чекала.

 

* * * 

 

Корабель рухався бездоганною траєкторією, але відчуття тривоги не полишало Еліс.

Вона сиділа у командному кріслі, склавши руки на панелі керування. Її погляд не відривався від екрану з даними про курс.

К253 наближалася.

Яскраво-червона сфера, оповита щільною атмосферою, що мерехтіла у відбитках світла далекої зірки.

Еліс мала б відчути полегшення. Вона мала б зосередитися на своїй місії.

Але її свідомість роздирали сумніви.

Щось тут не так.

Вона знову відкрила сканування.

Жодних сигналів. Жодних слідів переслідування.

І все ж…

Її пальці затримались над клавішею комунікації.

— Комп’ютере, розпочни пасивне слухання частот.

— Підтверджено.

На екрані почали змінюватися хвилі частот, м’яко пульсуючи в темряві.

Спершу — нічого.

А потім…

Тихий звук.

Слабкий, ледь відчутний. Немов шепіт крізь тисячі кілометрів вакууму.

Еліс зосередилась.

Звук набирав чіткість.

Схожий на людський голос.

Тихий, протяжний…

„…Чи ти нас чуєш?“

Еліс вдихнула, її серце завмерло.

Вона миттєво перервала сигнал, її пальці міцніше стиснули кермо.

Це пастка? Чи… це щось інше?

Звуки не могли просто так з’являтися у глибокому космосі.

І все ж вона їх чула.

Хтось знає, що вона тут.

Або…

Хтось давно чекав її появи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍