Читати книгу - "За моїм щитом, Ханна Кір"

Розділ 16

Перший бій після Рорка розпорядник провів швидко — він явно поспішав показати своїй публіці більше крові. Я стояла, зціпивши зуби, коли впустили чергового монстра. Цього разу — страхітливого змієголового ящура, чиї луска і зуби здавались непроникними для звичайної зброї. Він атакував швидко, намагаючись зімкнути щелепи на моїй шиї, але я використовувала його масивне тіло проти нього. Секунди перетворились у хвилини, удари й ухили складались у цілу вічність, поки нарешті мені не вдалося оглушити його обломком каменю і вп'ясти йому у скроню вістря, яке я встигла вихопити з уламків його клітки.

Другий бій був гіршим. Проти мене випустили дівчину-Щита. Її здібності були знайомі й страшні — вона могла створювати силові бар'єри, такі ж, як і я. Але це не були тренування, а кривава арена, і в її очах палав відчай, гірший за будь-яку лють. Вона билася, як загнаний у кут звір, а я, незважаючи на всі свої сили, відчувала кожен її удар на собі, як фізичний. Вона здавалася схожою на мене, і це ламало мене зсередини. Але тут не було місця для милосердя.

На останніх хвилинах бою, коли її бар'єри вже ледве трималися, я змогла пробитись крізь її захист і серйозно поранила її. Вона впала, кров заливала арену, а я стояла, відчуваючи, як мене рве зсередини від болю — не фізичного, а душевного. 

Це було жахливо.

— Задоволені?! — крикнула я в натовп, піднімаючи меч, який мені видали в якості нагороди після бою з ящуром. — Задоволені тим, як сестри бʼються одна з одною?!

Відповіддю були схвальні крики, переважно, чоловіків. А на що я розраховувала?

— Наша нова фаворитка вибивається вперед по турнірній шкалі! — глузливий голос розпорядника звучав звідусіль. — Але відчуваю, що вона втомилась, тому не робіть надто великі ставки! Бо наступний бій буде на декілька рівнів вище! Проти цього супротивника ще ніхто не стояв довше хвилини!

Серце завмерло. Натовп вибухнув криками. І тоді, через важкий гуркіт опущеної решітки, я побачила його.

Калеб.

Він повільно вийшов на арену, а світло падало на його широкі плечі, наточені мечі і обличчя, з якого зникло все, крім холодної люті. Його погляд зустрівся з моїм, і я відчула, як усередині все перевертається.

— Ну привіт, — сказав він, нахиляючи голову, наче йому було смішно, що я досі тут. — Нарешті я дочекався чесного бою.

— Ти впевнений, що його можна назвати чесним? — я огризнулася, піднімаючи меч, який видали перед боєм. Руки пекельно боліли, а очі заливала кров з розсіченої брови. — Я все ще не розумію, як тебе занесло в цю яму, лорде. Що, власні побратими вигнали за поганий характер?

Калеб посміхнувся, і ця посмішка була гостріша за лезо його меча.

— Кая-Кая, ти навіть не уявляєш, наскільки я радий нарешті дістатись тебе та зупинити цей потік слів.

Він атакував першим, і його удари були жорсткими, точними, такими, які я не могла повністю блокувати. Він бився не на життя, а на смерть.

— Я думав, ти сильніша, — сказав він, ухиляючись від мого контрудару. — Але ти ж слабка.

— Прикуси язика! — гаркнула я і пробила його стійку, різанувши лезом по біцепсу. Слабка!

Бій продовжувався, удари сипались один за одним, піт заливав очі, а руки тремтіли від напруження. Калеб не давав мені перепочити, постійно дражнив і атакував.

— Ти така ж жалюгідна, як тоді, коли ми восстанє бачились, — його слова били болючіше, ніж меч.

Я скреготнула зубами й спробувала пробити його захист, але він легко відбив мої удари.

— Не памʼятаю, щоб ти називав мене жалюгідною, коли намагався залізти під спідницю.

— Прикуси язика, — удар.

— Зосередься на битві, — в тон відповіла я, теж намагаючись вдарити.

Він засміявся.

— А ти зосередься на смерті. Вона вже поряд.

Його меч ледь не зачепив мене, коли... Гучний вибух розірвав простір навколо. Земля під ногами затремтіла, і вся арена загуркотіла. Камені полетіли в повітря, і дим заповнив усе довкола.

— Що за?! — Калеб озирнувся, наполовину опускаючи меч. 

Поки я хапала ротом повітря, відчуваючи, як серце гупає у вухах, Калеб різко розвернувся до мене. Його очі були холодними, але тепер в них з'явилась тінь невпевненості.

— Що це за черговий трюк? — гаркнув він, наближаючись. Його меч усе ще здіймався, як зловісне попередження.

— Ти думаєш, це я? — я ледве встигла перевести подих, але зловила його погляд і нахабно вишкірилась. — Може, не всі тут хочуть дивитись, як ти мене вбиваєш.

— Дивно, бо я точно хочу це зробити, — відповів він і знову замахнувся.

Я підняла меч, але вдарити його не встигла. З диму виринули знайомі фігури — високий Гарт із своєю масивною бойовою сокирою і Лерон із коктейлем у руці, готовим до чергового вибуху.

— Не найкращий час для романтики, друзі! — гукнув Гарт, пробиваючись крізь уламки. Його усмішка була надто впевненою для людини, яка щойно підірвала арену.

— Або ми валимо звідси, або помираємо разом, — додав Лерон, кидаючи перший вибуховий коктейль, який прогримів позаду Калеба, відкидаючи його на кілька метрів.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍