Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

— Ільчук? — перепитала Стефанія. — Напевно, йдеться про фільм за книгою моєї подруги Наталі Лозинської. Якщо так, нехай бере пісню.

Таня кивнула і пішла. Разом з нею з кімнати зникла вся невимушеність. Тепер повітря здалося щільнішим і важчим, а ще таким густим, що забивало легені. Тому Янові важко далися кілька важливих слів:

— Я не збрехав. У мене нічого немає з тією дівчиною.

Стефанія відвела очі, подивилася на синтезатор під стіною, наче саме йому казала:

— Ти можеш спати, з ким захочеш.

— Що? — Ян не повірив власним вухам.

— Я не можу вимагати твоєї вірності. Я й сама не вільна.

Він відхилився на спинку свого крісла, поклав руки на підлокітники. З погляду зникло всяке жалкування. Його очі більше не були зболеним небом, ні, вони стали зловіщою трясовиною.

— Ти часто спиш з ним, зі своїм чоловіком?

— Це тебе не стосується.

— Не стосується? — Розсміявся. — А що мене тоді стосується?.. Ні, зажди. Скажи, що ти жартуєш. Жартуєш же, кажучи, що я можу мати іншу? Не може ж тобі бути так байдуже!

Вона похитала головою. Підвелася, збиралася зробити мовчки кілька кроків до дверей, але Ян її випередив, підстрибнув і загородив собою дорогу.

— Що ти хочеш від мене почути? — Стефанія радше прошипіла, ніж сказала. Не змогла, цього разу не змогла сховати роздратування. — Що я сплю зі своїм чоловіком? Так, ми ділимо одне ліжко. У тому ліжку рідко щось відбувається, але все ж… ну, буває. Чи байдуже мені буде, якщо матимеш іншу? Ні. Але це справедливо. Може, це… допоможе. Допоможе нам швидше порвати.

— Що?! Ти… Ти безсердечна. Знаєш це? — Ян вигукнув гучніше, ніж слід. Занурив п'ятірню у волосся, розкуйовдив його. — Ти казала, що сама поставиш крапку. А тепер хочеш, щоб я полегшив тобі завдання?.. Гаразд, гаразд, якщо так цього хочеш! Скажи мені тільки, як я маю зробити графік. Ну там, у які дні спати з тобою, у які з іншою… Маєш побажання?

Він блазнював, і Стефанія не збиралася відповідати. Поклала руку на його плече, хотіла легко відсторонити, обійти. Але лише крок встигла зробити, як Ян спіймав її лікоть. Вчепився обома руками. Вона відіпхнула б, вигукнула б щось, але застигла, як вкопана, коли не тільки його руки сповзли нижче, але й весь він. Весь він вже був на підлозі, стояв на колінах, притуливши голову до її живота, вхопившись обома руками за її талію.

— Мені повзати перед тобою на колінах? — прошепотів. — Тоді ось я тут, дивися. Ти потрібна мені. Я просто збожеволів. Божеволію від тебе і без тебе.

Вона підняла руку. Пальці тремтіли. Торкнулася його волосся. Наче струмом ударило.

— Я терпітиму все, — вів далі. — Робитиму все, що слід. Але не відпущу тебе. Не можу, навіть не проси.

— Яне…

Рипнули двері. Позаду неї рипнули двері. Відчинилися і гримнули. Стефанія відстрибнула від нього, як вжалена. Ян здійняв погляд, лише похитав головою і криво всміхнувся. Це мусило рано чи пізно трапитись. Їх хтось побачив. Він навіть здогадувався, хто саме. Не стукала в жодні двері тут тільки одна людина.

Стефанія стисла кулаки, рвонула у коридор. Постать була вже в іншому кінці, біля дверей у свій кабінет.

— Романе!

Він озирнувся.

— Я нічого не бачив, — сказав і похитав головою.

Вона читала в очах давнього друга докір, осуд, але не мала чим крити. Заслужила.

— Будь ласка, — прошепотіла.

Роман кивнув і пішов до себе.