Читати книгу - "Збірка за 2023-24 українською, Кірш Лі"

жорна

у ювеліра-деміурга,

які той безумовно

розкрутить жваво

непохитною рукою;

ззовні - всередину,

черствим білим хлібом

надмірно,

захлинаючись, не помічаючи смаку,

зоря вечірня не зустріне ранок,

кінець щасливий

не замкне

кільце у долі.

-----------------------------------------

розширимо ширину у марності -

зусиллями шаленого безумця,

та налаштуємо скрип петлей тугих

на тонкість слуху

митаря, що стягує плату, -

і ось останній гріш летить

в долоню,

і на льоту ковтає

відблиск сонця;

спритник, що тримає ніж,

і нитки доль,

купою в руці,

зовсім не страшний тій,

хто бачить лагідну безодню

навіть у чашці,

що остигає на столі.

та я втамовую спрагу за минулим,

витрачаю даром всі дари,

я повертаюся до подиху співзвучності

яка лилася

на початку всіх часів.

-----------------------------------------

стікає з білих крил

волога дощова,

зав'ється смуток стрічкою осінньою

у майже вже опалий придорожній кущ,

сядеш біля ганку

стомившись,

переведеш в знемозі дух,

а погляд, що спіткав, - втоми він не знає,

він видає безсмертя душі,

- промоклих ніг

сліди вдруковуються в калюжі,

їх глибина тужить за липнем,

але до грудня промерзає.

- Ну як ти, любий?

- Проводжу поглядом

зграї перелітних птахів...

- Заздриш?

- Навряд чи, мені є з ким

залишатися до весни.

- То, сподіваюся...

Відвідуватимеш і грітимешся

біля вечірнього вогню.

- Я буду. Навіть якщо не помітиш.

Мені теж треба інколи

знімати хоч бі ненадовго

пару білих крил...

--------------------------------------

Дуб, в комірці

накрохмаленому,

зустрічає перший у колообігу

снігопад.

- як же ти,

з головою непокритою,

будеш під цим величезним небом?

під цією холодною

і непідсудною безоднею?

- так само, як і щодня,

в горі та в радості,

під співом птахів

і разом з хуртовиною,

у пам'яті трав та квітів,

у придорожньому пилу

і в обіймах вітру.

Щоранку та щовечора.

Так само, як і раніше.

Тільки трохи старіший...

Але ж, звісно, буду.

- та посміхнувся, гойднувши гіллям.

---------------------------------------------

до тіла землі припасти,

вслухатися в шурхіт коріння,

переплетіння доріг обійняти

і загадати,

страх свій затиснувши в руці, -

хто і коли – зі мною,

як і навіщо - потім,

де, і чому, - з тобою,

з ким же мій світлий день...

Де яснооке звірятко

свій віднайде притулок,

сміливість свою здобуде

і прояснить свій шлях.

Сонечко, - обізвись,

висвітли чесну відповідь -

кожній брамі - свій ключ?

кожній справі – вінець?

Великий сліпець

мені не вселяє надію,

а безпорадний мовчун

зовсім зводить все нанівець.

Можна в безрадісний край

промінь встромить життєдайний,

щоб із сіреньких скель

чисте прийшло джерело -

я припаду до нього, стану живіше

живих,

я обійму своїх,

і піднімуся вгору...

страх свій затиснув в руці...

-------------------------------------------

все безглуздо, хоч плач, -

і сад заріс, розбитий причал,

і купа місячної луски

розвіяна на стежці вод,

і портсигар, - де спить хрестраж,

містить також і ціанід;

а сумніви? ну геть!

їх зухвалий вигляд швидше злить,

тужити соромно, і крапка.

ганяєшся за словом,

зазиваєш, маха

йому рукою,

але брикає як лоша,

скаче,

і не дається в руки,

ні ласкою, ні вмовлянням,

ні навіть хитрістю, - ніяк!

ну що ж, здаюся,

паперова купа в жар печей,

нехай будинок зігріва.

мій сад заріс

примхливою мандрагорою,

лише десь у глибині росте

герань на вербозілля,

та я безглуздо все блукаю

по плутаних стежках,

шукаю, без упину, -

де мій причал. Де я вдома.

---------------------------------------

над лихоліттям кружляє

волосся шовкове

скріплюючих уз,

сонячним відблиском

кидається слово,

що рве піснею

нитку.

Нитка - чорний лебідь,

чи то пов'яже,

чи то розрубає,

набіло, націло,

уважно - і вщент.

над лихоліттям кружляє

стиснутою пружиною циклон,

силою відцентровою

ми розганяємось

у сторони геть.

над лихоліттям, світла джерело

у пронизливій синяві,

тільки нашими молитвами тримається

Щоб не піти за край.

Сталлю хвилюється шовковий волос,

ніжно впиваючись у долоню мені.

-----------------------------------------

я безнадійна, - вірю слову,

ганяю зграї голубів,

адже те, як високо,

самозабутньо,

вони зшивають частини неба

у картину світу ніжної блакиті,

не можна тільки споглядати,

а лише любити.

Любити до сліз, сентиментально,

білу сорочку носити,

сумнівам шити смішні крила,

вчити чужі мови, а словники

смугувати на стрічки,

вплітати їх у гілки верб.

Летіти, дзвенячою голкою,

не в змозі обігнать світанок,

і може бути трошки теж

украдкою свердлити

живу сопілку

- зсередини.

я безнадійно заплітаю хмілем

щербатий, кам'яний поріг,

а із каміння на своєму серці, знову,

я викладаю вільний, алегоричний

арабеск.

---------------------------------------

зліт нині листя золотого

на мій поріг,

на дах,

на тротуар, під тупіт міський;

шорсткою щокою бруківка

все ближче лине

до холодних днів,

а я зустрічаю календарний холод

як довгоочікуваний і добрий;

ми з ним у невимовному танку

проходимо на моління та розбій,

і в сіточку заманюємо зірки,

що в листопаді сходяться

до нас

самі собою;

ми обіймаємо вовною горло,

пускаємо в серце светри,

вигином шиї лебединою

із труб пічних пускаємо дими;

ми поморозком фарбуємо осінь,

і уявно віримо в цю красу,

ми зникаємо з кожним днем

як тьмяне сонце,

і воскресаємо

у світлі ліхтарів ручних.

----------------------------------

шовковим вовком стелиться ніч,

слід легковагий

цілуючи крадькома,

хто мені пригадає наповнену склянку –

той розіллє вологу живу -

вмить проросте, чому судилося,

яр'ю наповниться,

вийде за край,

спіниться і розійдеться

вшир і в роздоллі,

скільки візьметься,

можна і більше –

аж до межі у щедрот забуття,

- До самого краю,

якого немає;

зовсім потроху повернеться кожному,

чаша безмірна, хоч ефемерна

і до відплати немає відношення,

самі ми судді і самі судимі,

немає на лаві жодних запасних;

стелиться ніч, під ногами сумуючи,

у вічній погоні стираються камені,

ні наздогнати, ні запізнитися,

шлях каруселлю

минає роками,

щось незбагненне обмірює

міркою сталевою,

на денці із міді.

------------------------------------

до кого щокою притулиться

така ласкава осінь,

заворожено пісню спряде

і завісить неба просинь,

щоб забути швидко,

душею та серцем відпочити,

за все несучи відповідь безмовна,

прощаючи і зітхаючи потроху,

палаючи кольором,

зітліючи;

своє легкий біг сповільнить світло,

і вужиком зійветься -

навколо стовбура, що втрачає крону;

і б'ється метеликом у скло

пори минулої пам'яті,

та вигоряє…

куди, навіщо, - не треба попиту,

без наміру та таємниць,

з розбігу час осідлаємо,

ведучи жартівливий бій

до першої