Читати книгу - "Збірка за 2023-24 українською, Кірш Лі"

ясності й негоди

сміливо дивимось,

піднімаєм вгору погляд,

крізь плетене мереживо високих крон.

Я в зачарованому лісі

всією шкірою та розумом

зливаю в цілісність цей різнобій

і всі ці

життєдайні наспіви.

Живу і квітну,

з'єднуюсь чарівно, -

я в цьому зачарованому лісі.

---------------------------------------

І ось, - завалений мій обрій,

здавалося б, джерело трагедій

замуляє нестерпній порожнечею,

та чистий ключ

заб'є в корінні у світового дерева...

Здавалося б.

А мені -

не так важливий строк

для каменів, що котяться,

мені всіх їх не зібрати,

не приховати сусальною позолотою

слід та підтвердження

невдачі.

Мені б і пальці рук і світло зору

не заплямувати,

і тихий звук від спокою

розсіяти над річкою

передсвітанковій...

І ось, - завален виднокімл,

і все прискорюючи хід,

моменти котять по похилій.

Усіх невдалих зібрати

у посуд скляний -

і просто потримати,

потім збовтати,

і в мовчазний океан

над головою з кришталевою твердю

закинути, зняв печатки

й святу обіцянку мовчати.

------------------------------------

адже не сплю я, -

просто голос забирає вітром,

зносить до біса і прямо до Бога,

(Звісно ж прямо):)

адже вдих і видих

як особисте повітря

наповнюють мої вітрила,

і знову в потоці

– у єдиному потоці –

від краю до краю,

від життя до смерті,

І знову Харонові два мідні оболи,

два дрібні гроші

як відкуп, як плата,

як все нажите,

як щось прекрасне в темному, -

але зоряному, бездонному небі;

кажуть, від весни до весни

лише рік,

лише мить

де дихаємо і спимо,

мудро і мило

вирішуючи завдання денні,

помилки і смуток видихаючи

як терпкий дим;

некритична катастрофа, -

адже вона суб'єктивно

особиста,

плутано переспівана

на

різноголосі

лади.

----------------------------------

хліб заломлю

в руці,

осмислено затиснув

плоть від плоті,

і крихти рознесу

я слідом за собою,

частина мене -

в кожній мислячій істоті _

не зна, навіщо, - сліплю

осмислених глаголів

коровай

і залишу на пні, у лісі, -

птахам, мурахам, всім,

- хто забажає

його прийняти,

підкріпитись _

на краєчку душі,

на самому,

бажання втілитись,

підшкірно влитися

в буття,

і в ньому ж розчинитись _

впав небовид мені на плечі

буде прийнято,

як неминуче бламго –

все до нас -

то доля,

все на краще.

Не треба сперечатися.

-

тримаюся над прірвою у житі

лише теплим хлібним духом.

-------------------------------------

снись, марся,

у цьому темному, з прожилками, космосі,

як би страшно мені не було

бачити настільки глибокі,

в'язкі сни;

грійся,

що є сил,

у наднової зірки,

скільки вистачить довжини

рукавів

цієї чортової осені,

що затягнулася десь

вузлом

на вертушці

"вічних" календарів;

але й там,

у чорноті

швидкоплинної безтурботності,

головне, - виловити

у розвіяному попелі

тільки своє, одвічне, і -

глибоко, глибоко -

дуже особисте.

Ввижайся. Інколи снись.

------------------------------------

Мій дорогий щоденник,

знову разом,

ми з'єднуємо думки

самопиской по паперу,

і вже пробач за те, що

літери стрибають,

то розпинають простір у листів,

натхненно

пропалюють папір.

Зовсім не так хотілося мені творити,

пурхаючи наче метелик над білизною сторінок,

але благання істові нагору

здебільшого нерозділені,

спробуємо танцювати на вістря

вершини, -

сплеску оптимізму,

хай навіть в немає причин на те.

Отже, на жаль, але ах!

(закреслено, з натисканням

колір інший поверх іншого),

так багато хочеться сказати,

але з наступним словом

блідне сенс,

і вислизає з соромом.

Мій дорогий щоденник,

ти все ще на зв'язку?

Потік свідомості

вилито на берег,

хай береже всіх, намагаючись

злити з плечей втому,

напередодні чергових штормів,

вже народжених там, за обрієм.

Мабуть, то все, що варто вже сказати,

переважаючи щодня

насилу,

але із завидною завзятістю,

- що я тримаюся.

Як щогла вітряного дня.

Як вітрило, штопане і рване.

Як іржавий флюгер, що вартує вежу.

Як пагорб й рів, наповнений водою.

Щоби нашу вежу не знесло.

Бо ми фортеця. Тримаємося.

Всі разом.

----------------------------------------

за складом - склад,

за далечінню - світло,

і купа ніжностей

з алмазним стрижнем,

і ми прийдемо до того, що

нема відмови,

- ні так, ні проти, -

на всі питання про всевишнє;

є тільки сон, і він настільки дивний, -

ми в ньому живемо, і називаєм дійсним.

за словом - слід,

за змістом - тлін,

ми всі учасники творіння,

ми всі повинні у смиренні,

перед тим, що висловити безсилі,

як і зрозуміти,

опустивши погляд долу.

за ніччю - день,

а за життям - скоріше небуття,

але у вічному звороті повторіння,

кружляє тут зі скрипом колесо,

за оборотом оборот,

і знову, як раніше,

сльозиться чиста крапля очевиді.

Все з тією ж ясністю надій,

з майже смішною безхитристю,

все з тим самим запалом

нового воскресіння.

З відходом холоду розтане сніг,

за смертю – очевидність.

За мороком – явиться знову світло.

---------------------------------------

Моєму смутку щедрість притаманна

на волевиявлення, -

зморшкуватим плачем дощовим

стече, не оскверняючи цих вікон,

вмивши себе -

і всіх,

причетних й випадкових.

Залиш сліди, - і я піду по них,

і легковажно буду мітить

нотками сандалу

не найвірніший шлях.

Скупий мій смуток

на купу зерен,

кинутих у слід

ще не зрощених надій.

І від щедрот таких

невимовно солодко, -

до завмирання серця,

до зупинки стрілок на годиннику,

коли на вдиху зупиняєш час, -

і... запускаєш знову,

на видиху,

як маятник хитнувши.

--------------------------------------

Як перед обличчям пресвітлим

хочеться бути чистіше,

можливо, навіть, вище,

а може, в чомусь пильніше,

можливо, часом ніжніше, -

головне, все ж таки, бути.

...а якщо навшпиньках піднятися,

на вдиху подих свій притаїв,

і припасти всією душею

до зірок,

- то можна

втонути у нескінченності,

якимось чудовим чином -

здійнявшись наверх.

Хочеться та складеться, -

аркуш до аркуша,

слово до слова.

Так у лампадці теплиться вогник, -

маленька, але яскрава надія,

як та сніжинка, що ненавмисно злетіла

і посіла на темному моєму рукаві...

Так день зустрічається з ніччю вранці,

як світло лине темряви.

Всім серцем,

безмірно та безмежно

я – тебе.

Колись...

Ми знову всі воскреснемо,

і знов, нікого не спитавши

зійдемось.

---------------------------------------

вічність, і ще один день...

Чи довго, чи коротко,

далеко чи близько.

Як же несамовито у пошуках сенсу

кісточки пальців збиваються в кров.

Змій,