Читати книгу - "Збірка за 2023-24 українською, Кірш Лі"

крові, -

настільки їдкою, густою,

що вистачить на пам'яті щоденник -

вести не менше половини року.

------------------------------------------

я буду дарувати імена

творячи їх рукою злегка -

збиваючи у піну хмари,

цідячи по краплі світло ночі

між пальцями

літери видихаючи,

на кінчику у голки

вирощуючи полум'я,

як терпкий смак

заборонених слів

та образів,

що збиваються в зграї,

тісно,

і щоразу

натхненно

штурмуючі твердь,

з кришталевим дзвоном

розбиваючи грудьми

неба панцир.

тільки пам'ять їх вмістить

і оберне пухнастою теплотою

лелейності та млості,

так радість життя воскресить

і за вітром нехай,

відправить у дорогу

під блакитним наметом

благого неба.

----------------------------------------

Граючи з тканиною долі,

додаючи акценти, -

ми у формі всесвіту

виробляємо стиль,

розігруємо сцени

буття, -

криволінійно,

викладаючи камінь спотикання

на краю

до прірви.

І лаконічно, у формі жарту,

претензію на вічність

пред'являючи

незримому іншому,

сподіваючись на –

благословення…

Сподіваючись,

сміючись,

спираючись,

змиряючись

і – тремтіння,

на вітрі пелюсткою,

квітучого дерева з кореня світу.

---------------------------------------

стовп верстовий,

і старий черевик,

і битий шлях, -

всі низкою йдуть одне за одним,

зав'язані мотузкой долі -

й прості волошки,

заплутані у стерні;

в захмарному ряду

свій нотний стан

будують птахи, -

мене звіряючи з потаємним курсом,

та виставляють орієнтир;

серпанком, вологой пеленою,

медовой хвилею пливе

шлейф літа, вдалечінь.

я стану птахом - вірячи небу, -

розкину стрічкою горизонт,

та оксамит сонячного світла

вплітаю в той гербарій слів,

що відступають,

і в нескінченний шовк у небосхилу

зіллються нитки співчуття,

змінивши свій фатальний візерунок,

пізнавши лагідну безодню

відтепер і на віки,

перебуватиме у поцілованому краю.

--------------------------------------------

що мені до зміни дат?

та все ж таки –

тихеньким вигуком

штовхни шматочок літа,

скачав його на язиці,

запам'ятавши насолоду

передчуття

та швидкоплинність

легкості ковзання;

в закладки –

терпкість післясмаку,

луну минулого і велич небосхилу;

між пагорбами тьмяно

згущується поки що

не настільки понура тінь -

проводжаючи зграї в

квітучому небі

пунктирним рядком, –

слід перелітних;

закононароджене пташеня,

вставши на крило – стуляє

літню вітчизну

і край тепла, де він нудьгуватиме

і співати,

пестячи вітер, щоб звісточка дійшла -

тремтяча струною нитка,

сполучна воєдино.

-----------------------------------------

у будь-який момент

ми десь посередині –

на ниточці висимо

або хитаємося на ній, –

у будь-який момент

ми точно не на початку,

а от кінця і взагалі немає

у будь-який момент

ми глядачі та лицедії,

скидачі основ -

і вірні служки,

творці та персонажі снів,

ми вітряні і нерозмінні,

ми - саме той співочий звук,

і голос,

і шепіт з хрипотою

у будь-який момент

ми незабутні

як кохані,

і швидкоплинні,

ніби шарудіння крил

метеликів _ настільки ж

і мінливі, -

в будь-який момент -

ми ближче до середини

на лінії прямій

--------------------------------------

Несучи свій хрест, -

не думай про смуток,

вона як схуднений мішок,

- ні сенсу, ні підмоги,

як прочерк першоджерела,

порожній символ ні про що.

Несучи хрест свій, -

ширше посміхайся небу,

сміливіше очі відкривай,

не покладаючи аніяких надій

на будь-яку можливість порятунку

від павутиння чар майстрині долі

немилосердної.

Несучи хрест свій, -

вмовчися в когось

кремезно дужо,

і ще сильніше закохайся

у будь-які екзамени

тебе, та міцності твоєї.

Несучи хрест свій, -

продовжи ту межу земних сторін

звідси - аж до краю горизонту,

а там, де край землі

- там де нема нічого.

Там, де твій хрест

спаде важкою ношою

з простих людських

могутніх плечей, -

там край обітований

безтурботних,

але ми знаємо, -

краями вуст іронізуючи з утоми,

що легкість, як і тяжкість -

лише те, як ми її

сприймаємо,

піднімаєм знов

і несемо.

---------------------------------

так само, як і раніше, л-ю...

Так само, як і раніше,

- трохи сильніше, -

адже це можливо?

Так само, як і раніше.

Що рвалося - звилося,

і ниткою повисло

у терновому кущі,

кужіль для всіх майбутніх гнізд.

Адже краще, дорожче, та ближче -

немає нікого.

Під цим скипаючим небом,

перекинутим вниз,

у крижаний океан

солонуватих мрій.

Немає нікого,

під сонцем цим та небом.

Вся решта на цій планеті -

лише антураж,

для нашої з тобою

інтермедії.

-------------------------------

ні горя, ні образ, -

ні, немає,

і не буде - ні зі мною,

ні поряд десь,

з тією вічністю, якою

закільцьован строк

моїй кумедній метушні

в підмісячному світі

з цього боку.

ні горя, ні образ

я не візьму з собою,

як не вмовляйте,

пам'ять - сито, просіє

і пробачить,

побачить все найкраще у сумному,

і навіть чернь озолотить,

а в тріщинах шляхетних - улежливо

вмістились

уламки доленосних дій...

щербатий Місяць

твердь земну

своїм відсвітом освітить,

а мені - відміряє піску

свідомо хибним сріблом,

щоб кожен крок

святився

чистотою

незаперечній віри.

Ні горя, ні образ.

----------------------------------

а щастя - воно неминуче,

як найприродніша

хода речей,

яке неспішно,

з усвідомленим тактом

і смаком, звичайно,

прийде і настане,

в потрібний момент.

серпокримльці злітають,

з ними я набираю розбіг,

ковзання угору –

продовження бігу,

прагнення,

віри,

можливості вибору

безлічі всіх,

тримаючись осьовий –

де явлене світло

саме мені креслить

достемемнні слова.

----------------------------------

плодити сюжети та смисли,

палицею вибиваючи іскри

з кам'янистих,

не найдоступніших стежин, -

це та ще епопея,

міського масштабу місія,

що під силу будь-кому і кожному,

якщо цей будь-який – обраний,

омсьде і згодом,

в тому самому місці і вигляді,

дарованому для виконання

звичайній місії -

жити на цій не завжди м'якій землі.

Вічно у справах пов'ямзані,

по рукава в метушні,

чи зможеш піднятися,

влитися в потік зіркових річок,

щоб рукави - лебедині,

щоб у завісах - просвіт...

Допемвне, можливо.

Звичайно ж, щиро,

пам'ятаючи, що ти –

розкута полум'ям іскра,

в подобі людській.

Приручити своїх демонів,

словами не сиплячи купою,

пам'ятаючи, - що боляче кожному,

звіряючись по пульсу

що б'ється,

на звичамйній руці...

-------------------------------------

Я в зачарованому лісі

броджу, вирощуючи ріки,

що розділять береги

на лівий, правий,

твій і мій,

пологий і високий,

де сутність трав покаже хмарам

глибину

на цій твердині

таку саму, як в небокраї.

Ми в зачарованому лісі

протоптуєм стежки,

відводимо гілки від голови,

і розбираємо буреломи.

На всі відтінки