Читати книгу - "Ельф знахарці не товариш. Або квест з сюрпризом, Джуні Салем"

Глава 2

Ущипніть мене хтось! Якщо це «господар» турбази, то я прима-балерина... Щось у цьому хлопці є неземне і це не лише прикид, а одягнений він дуже дивно. Високі чоботи, рукавички та куртка із лускатої шкіри зеленого кольору. Шию закриває щось на зразок коміра з білого хутра, такого ж платинового, як волосся, що недбало падає на обличчя.

Я сказала обличчя? Ні, чоловіків з такими рисами (герої фентезі та серіалів не беруться до уваги) мені зустрічати не доводилося! У незнайомця пронизливі, яскраво-зелені очі під високим вигином брів, рівний тонкий ніс і губи, що тремтять у усмішці. А зріст і постать... Наш красень Марк відразу загубився на його тлі і став якимось безглуздо-смішним зі своїми зарозумілими замашками.

- Е... чувак. Давай домовимося, – починає Костян, який вже прийшов до тями. – Тут така справа...

- База закрита, я вже сказав! – наш «гостинний» друг тягне на себе хвіртку і повертається до нас спиною.

 Ні, що він збирається піти і кинути нас замерзати в лісі? Костю, схоже, такий поворот не влаштовує, його зазвичай привітне обличчя робиться небезпечно сердитим, і здоровань штовхає хвіртку, вигрібаючи доріжки в глибокому снігу.

- Може все-таки дослухаєш? – він за два кроки наздоганяє незнайомця і хапає за плече.

Ні, не треба було цього робити! Я на секунду заплющую очі, а коли розплющую Костян уже летить догори дригом у кучугуру, не встигнувши поворухнути навіть пальцем. І це, зауважте, при тому що він важить сто двадцять кг. Лунає дружний видих, і Антон, охоплений справедливим обуренням, легко перестрибує частокіл. 

- Гей, ти тихіше, нас тут таки п'ятеро!

- Невже? – незнайомець все з тим самим непроникним обличчям повертається в наш бік.

Його погляд по черзі пробігає кожним із нас і в мене зрадливо слабшають ноги. Де я могла його бачити раніше і що це, чорт забирай, за наслання? Як на зло, утримати язик за зубами не виходить, дається взнаки робота «у сфері обслуговування». Якщо щодня бачиш десятки облич (а іноді відверто нахабних фізіономій), хоч-не-хоч вчишся шукати до них підхід.

- Тоха, почекай! – я прослизаю на заборонену територію і поспішаю стати між нашим «магом» і господарем турбази. – Може обійдемося без кровопролиття? Скільки коштує будиночок, ми заплатимо! Вони тут все одно стоять порожні...

Боже, які в нього очі - неможливо відірватися - і мені здається чи я вловлюю запах сандалу? Красень зупиняється, з цікавістю поглядаючи в бік такої миші, як я, а Костян тим часом приходить до тями і виростає в мене за спиною.

- У нас машина зламалася, а витягнути зможуть тільки завтра, - намагаюся надати своєму голосу солодких ноток, але, де вже мені до Лоли, а вона, як на зло, мовчить! – Нам треба десь зупинитися на одну ніч.

- Як вас сюди взагалі занесло? - він ніби й не дивується навіть, але на обличчі написана досада.

- Ну... збиралися провести вікенд за містом...

Домовити не встигаю, за спиною лунає характерний свист крил і наді мною проноситься крилата громадина. Пугач як у уповільненій зйомці викидає пазурі лапи і опускається на підставлений лікоть нашого нового «приятеля». Обличчя красеня з байдужого набуває стурбованого вигляду, і він із невдоволенням дивиться в наш бік.

- Взагалі сьогодні мені тут ніхто не потрібен, ну та гаразд, піду вам назустріч. Все одно купол знімуть лише завтра, тож пішли зі мною!

- Не зрозумів? – чи то Костяну конкретно зарядили в щелепу, чи він теж потрапив «під чари», але вигляд все ще одурілий.

- Довго чекати? – наш проводжатий гладить рукою в рукавичці оперення птаха, і пугач прикриває очі-блюдця.

Ми з Антоном тільки й встигаємо, що переглянутися: «який ще купол?» Але це гаразд, розберемося потім, головне, щоб був дах над головою! Швидко тупаємо позаду – доріжка тут розчищена та йти набагато легше. По дорозі я озираюсь навколо, турбаза справді непогана, вірніше була такою в період розквіту. Дерев'яні будиночки, зарослий тенісний корт з огорожею, що покосилася, склад перевернутих вгору дном старих човнів. Цікаво скільки років тут ніхто не відпочивав? Наша компанія, завжди така галаслива, цього разу рухається мовчки, чути тільки як хрумтить сніг. Більшість вікон у житло забито, але майже на самому краю бази виявляється чистенька хатинка з відкритими віконницями.

- Ліжка чотири, – попереджає господар і його обличчя набуває глузливого виразу, нас як-не-як п'ятеро і спливають цікаві питання... – Влаштовує? Є пічка, дрова он там.

Він вказує на дровні, накриті навісом, і дістає з кишені куртки ключі. Перш ніж Костян на правах ватажка ризикує увійти до житла, загадковий тип зупиняє нас ще одним дивним попередженням.

- Як стемніє – не раджу виходити за територію, а найкраще сидіть у домі і ніде не вештайтеся! – всі голови повертаються до нього одночасно, народ явно спантеличений не менше за мене. – Це ліс, тут водяться дикі звірі.

Нічого собі «поправочка», нам тільки вовків та диких кабанів не вистачало! У мене свербить язик і є ще кілька питань до господаря бази: де кабінки з літерами «М» і «Ж», колонка, щоб набрати води, зрештою, тут є розетка, щоб зарядити мобільник?! Дивлюся в зелені очі і помічаю, як у них з'являються іскорки, а куточки губ повзуть нагору.

- Електрики немає, але в будинку є масляна лампа, вбиральня за рогом. Ще питання? 

У мене відвисає щелепа. Чи це ще один збіг, чи наш красень вміє читати думки! Щоб більше не думати так голосно, піднімаю зі снігу свій баул. У ньому мій «посаг»: котел (справжній, цілком можна готувати на багатті), набір молодої відьми у вигляді склянок та баночок з «жаб’ячою ікрою» та вбрання. Так, зовсім забула, у ролівці у мене не лише посада цілительки є, а й ім'я – Кетра. Майже Катерина, як у житті...

Насправді мені доводиться тягати і не такі «котли», з урахуванням того, що я пекар-кондитер і за сумісництвом працюю офіціанткою, так що зі своїм вантажем впораюся без особливих труднощів. Слідом за Костею пірнаю в темний дверний отвір і потрапляю в справжнісінький сільський будинок: грубка з кольоровою фіранкою, дерев'яний стіл, полиця з глиняними тарілками.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍