Читати книгу - "Багряне небо, Данило Чикиш"

Пролунав гучний удар, і масивні двері влетіли всередину приміщення, залишивши за собою невелику хмару пилу.

Ми по одному увійшли до будівлі, розосередившись залою. Очевидно, ця будівля мала якесь серйозне значення... У центрі зали знаходилася величезна статуя чотирирукого, який підпирав своїми руками височенну стелю. Позаду статуї знаходилися сходи з химерними поручнями, подекуди на них навіть збереглася подоба килима. Крім сходів, що вели як вгору, так і вниз, в хол виходило два симетричні коридори з боків, які зараз були перекриті товстими кованими гратчастими дверима.

— Фобос, Деймос — підвал, Старбак, Хвостик — дах! — коротко кинув Спаркс, повільно обводячи приміщення поглядом.

Діставши зі стегнової кобури автоматичний пістолет, який для закритих приміщень годився все ж краще громіздкого карабіна, я акуратно підійшла до лівої сторони сходів, що ведуть нагору. Вкотре позаздрила снайперші. Її вторинна зброя була здатна за пару секунд випустити всі п'ятдесят патронів у магазині в копійку з сорока метрів. Мені з моїм пістолетом така вогнева міць і не снилася. Карабін же використовувати було небезпечно. Важкі кулі розривали на шматки ворогів, дерева і тонкі укриття, але зрадницьки рикошетили від усього, що твердіше сталі.

Ми повільно просувалися вгору сходами, насторожено оглядаючись на всі триста шістдесят градусів.

— Контакт! — раптом почувся у навушнику голос Фобоса. Ми зі Старбаком синхронно присіли, судомно стискаючи зброю, а тим часом унизу з підвалу почулася канонада пострілів.

— Мінус п'ять, — доповів Деймос, коли постріли стихли, наче їх і не було.

— Чисто, — підтвердив Фобос.

Ми продовжили рух нагору. По дорозі подолали три поверхи та ще п'ять сходових прольотів. На кожному поверсі був невеликий балкончик з видом на статую в холі, від якого відходили такі ж коридори, перекриті ґратами як на першому поверсі. Верхні поверхи постраждали від полум'я не так сильно, як нижні. Найвищого поверху вогонь взагалі не зачепив. Можна було розглянути невинно чисті фрески намальовані на стінах, якісь артефакти на невисоких постаментах, хитромудрий малюнок на килимі. Здавалося, аборигени лише кілька хвилин тому залишили це місце.

Раптом Старбак щось помітила на дальньому кінці коридору. Жестом наказавши мені залягти, вона скинула гвинтівку і вистрілила із положення з коліна практично не цілячись. Гуркіт великокаліберної снайперської гвинтівки у вузькому приміщенні вдарив по вухах наче кувалдою. Там куди вона стріляла, піднялася щільна пелена пилу, а в стіні з'явилася дірка розміром із мою голову. Того, в кого стріляли, видно не було, але Старбак була задоволена результатом. Під дзеркальним забралом шолома я не бачила її обличчя, але впевнена, що там світилася саме та зловтіха, властива всім представникам снайперського діла. Від цієї посмішки холоне навіть власна кров.

Нарешті ми вибралися на дах. Легкий вітерець приємно холодив і проганяв всюдисущий запах гару. Поки я встановлювала розвідувальне обладнання, змогла добре розглянути околиці. Старбак в цей час встановлювала клеймори й невідривно стежила за сходами. На захід від будівлі була площа, на якій приземлилися наші капсули. На схід повз цю будівлю йшла широка вулиця. Зараз можна було розглянути, що приблизно за кілометр звідси вона закінчується площею з якоюсь сферичною пам'яткою у центрі. В іншому — на північ і на південь розстилалися криві вузькі вулички, які здебільшого лежали в руїнах. Я підняла погляд до неба. Небо було все таким самим багряним і періодичні спалахи нікуди не зникли. Далеко на півночі обрій перетинала велика смуга чорного диму, а може й не одна.

— Хвостик, є картинка, повертайтесь! — Почулася команда Спаркса по рації. Ми зі снайпершою на напівзігнутих кинулися вниз сходами, не забуваючи про обережність.

Гурт чекав нас уже на вулиці. Спаркс махнув рукою на північ.

— Друга точка спостереження в тій стороні, — прояснив він.

У колишньому порядку ми пірнули в провулок. Трьох-чотирьох поверхових будинки майже змикалися над нашими головами. До запаху гару примішався інший — запах горілої плоті та повільної болісної смерті.

Спаркс скомандував зупинитися, коли ми вийшли на невелике перехрестя, де сходилися шість вузьких вуличок. Посеред перехрестя був фонтан. Тепер від нього залишилася купа кахлю і тоненький струмок води, що б'є з-під землі. Група розосередилася, кожен узяв на приціл один вихід, а Спаркс присів у центрі, щось клацаючи на своєму планшетнику.

Раптом щось шмигнуло в тіні у тому провулку, з якого ми прийшли.

— Рух на шість годин, — повідомила я в рацію.

— Іди перевір, — коротко відповів Спаркс. — Бос, прикрий її.

Я почала повільно ступати, дивлячись на вулицю крізь приціл, за мною слідом важко ступав Великий Бос, водячи з боку в бік стволом кулемета. Я акуратно визирнула з-за рогу в провулок. Жодних змін. Чи ні? Одна з куп сміття, здається, лежала не так. Я широкими кроками обійшла купу. За уламками ховався невеликий на зріст чотирирукий. Побачивши мене він тихо пискнув і спробував закритися листом заліза, який тримав верхньою парою рук. У нижній парі я встигла помітити закутаного в ганчір'я чотирирукого зовсім крихітного розміру.

— Чого застигла? Вогонь! — Скомандував Великий Бос.

Палець смикнувся на спусковому гачку. П'ять дев'ятиміліметрових куль з надзвуковою швидкістю вирвалися зі ствола карабіна, перш ніж я встигла щось усвідомити, розриваючи жертву в криваве конфетті. Я була дуже близько, тому зеленою кров'ю забризкало практично з ніг до голови. Я справді застигла. Ще цілу секунду перед очима стояло спотворене від страху обличчя аборигена. А можливо, аборигенки. Так, швидше за все, це було так. Тяжко дивитися ворогові прямо у вічі. Чи ворогові? Цивільному. Вперше мені довелося стріляти в беззбройного. Жінка з дитиною. До цього все було якось простіше. Стріляєш на найменший шарудіння в будь-яку підозрілу тінь. Але так щоб впритул…