Читати книгу - "Багряне небо, Данило Чикиш"

Після наступного пробудження.

Я вийшла з намету й поглянула на небо. Воно й досі було того ж багряного кольору, як і в той момент, коли ми ступили на цю землю. Крізь хмари не було видно ні місцевого сонця, ні інших зірок. Вічна сутінкова пора зливала воєдино всі прожиті тут години. У таборі продовжувала кипіти робота. Увагу привертав штабель циліндричних контейнерів розміром з мікроавтобус, огороджених жовтою стрічкою. На сірих боках контейнерів красувалися, здавалося, усі попереджувальні знаки, які тільки існують.

— Та це ж бомби з антиматерією! — викрикнув хтось. — Оце влаштуємо свято!

Поївши, знову на стіну. Спаркс повідомив, що хоча чотирирукі тимчасово припинили атакувати форт, місто тепер кишить ними, і краще не піднімати високо голови. Знов потягнулись години напруженої тиші, що зрідка прорізувалась короткими кулеметними чергами чи одиночними пострілами. Я не звертала увагу на те, що відбувалось за спиною, проте, обернувшись в черговий раз, з подивом для себе відмітила, що жовтих шоломів в таборі стало набагато менше. Висока конструкція турболазера в центрі кудись зникла, як і штабелі антиматеріальних бомб.

— Отже, новини, бійці, — почувся в рації голос сержанта. — Надійшов наказ на евакуацію. Інженерна рота майже спакувалась. Потім відходять п'ята і сьома роти. Ми йдемо останніми.

— Якого біса?! А як же висадка основних сил?

— Її не буде. Мене в повний план операції ніхто не посвячував, то ж я здивований не менше вашого. Хай там як, це не змінює ситуації — ми продовжуємо тримати оборону.

Протягом наступних кількох годин човники снували туди-сюди майже безперервно, забираючи людей і цінне обладнання. Це не залишилося непоміченим ворогом. Тіні серед руїн ворушилися все частіше. Дедалі частіше гуркотів кулемет. А бійців на стіні ставало все менше. Нарешті відлетів останній човник з бійцями п'ятої роти. Наша перша рота залишилася в таборі одна. Сержант рівномірно розподілив усіх по стінах для максимальної боєздатності.

— Коли прибуде наш човник? — запитав хтось.

— Не знаю, — відповів сержант. — Мені сказали “Як тільки прийде час”.

Чотирирукі стали діяти активніше. Вони ретельно досліджували нашу оборону, не надто висуваючись, але стаючи дедалі сміливішими.

— Гранатомет на дві години!

Я кинула погляд в той бік і встигла помітити спалах, після чого кинулась на підлогу. Вибух трусонув стіну і луною прокотився по пустому табору. Влучили в нижню частину стіни, та з наших, на щастя, ніхто не постраждав.

— Йдуть вулицею!

Я глянула крізь бійницю, побачила кілька фігур, випустила коротку чергу. Фігури попадали долу. Від стіни до найближчого будинку була сотня метрів. Від нього залишилось лише три поверхи, але він все одно був вищим за стіну. На наш жаль, схоже він був недостатньо зруйнований. Чотирирукі з'являлися у вікнах, робили кілька пострілів і знову ховались. Схоже, їх там було більше, ніж нас. Кулеметна турель безперервно утюжила фасад, але без видимих результатів. Несподівано турель замовкла.

— Ось і скінчилась музика.

— У нас ще є касети?

— Це була остання.

Без кулемета становище різко ставало не на нашу користь. Тепер уже не ми, а нас притискали до укриттів. Ще кілька гранатометних пострілів вдарились у стіну і пробили в ній отвір.

— Перша рота, залишити стіну і зайняти оборону навколо посадкового майданчика!

Ми зібрались в центрі. Двох з третього відділення не вистачало. Я залягла за мішками з піском, Старбак лівіше від мене за ящиками, Великий Бос — правіше.

На цьому перепочинок закінчився. Найбільш сміливий чотирирукий поліз через пробоїну в стіні, за що тримав “вітання” від снайперши. Інші пробували стіну перелізти. Кому щастило більше ми влучними пострілами відривали руки, кому менше — голови. Однак в певний момент здалось, що ворогів більше, ніж у нас набоїв. Вони наступали повільно, але невпинно, використовуючи купи тіл полеглих як укриття.

Несподівано показники Старбак на моєму головному дисплеї блиснули червоним.

– От і все, — тихо почувся в рації її голос. — Нарешті.

Вона лежала обличчям до неба. Я підповзла і побачила зліва на її шиї глибоку опалену борозну, з якої поштовхами лилась червона кров. Рефлекторно схопилась за аптечку, хоч і розуміла, що їй уже не допоможеш. Я зняла з неї шолом і забрала армійський жетон. Потім заплющила її згаслі очі й, відштовхнувши тіло у бік, зайняла її вогневу позицію. Чотирирукі вже повністю контролювали стіну, змушуючи нас втискатись в землю.

— Чорт! А це проблема! Хвостик! — покликав Коротун Мо в рацію.

Я обернулась і пошукала його очима. Він сидів спиною до великого ящика і тримався лівою рукою за передпліччя правої. Частина руки ниже передпліччя лежала на підлозі. У два стрибки я опинилась поряд.

— Знаєш, ти така гарна сьогодні, — сказав він.

— Не тряси повітря даремно, — процідила я крізь зуби.

Я відстібнула пошкоджені сегменти його броні та натягнула на обрубок спеціальний пакет.

— Яка прикрість — я ж не звик це робити лівою, — марив він. — Коли ми виберемось, підеш зі мною на побачення?

Схоже костюм вколов йому подвійну дозу знеболювального.

— Тільки якщо я своїми руками тебе не придушу, — сказала, я закінчивши необхідні процедури. — Сиди тепер і не висовуйся.

 Мою увагу привернули показники Великого Боса.

— Бос, ти в порядку? — запитала я в рацію.

— Все в нормі, не зважай, — відповів він з крехтінням, безуспішно намагаючись приховати біль.

Я підповзла до нього і рвучко перевернула на спину. На грудях трохи нижче ключиці виднілась проплавлена пробоїна.

— Та це дрібниці, — набундючився Бос.

Я приклала вухо до рани й трохи надавила на грудину. Бос засичав від болю.

— Це я вирішую дрібниці чи ні, — суворо сказала я. — Легеню не пробито, то ж зможеш продовжувати.

Я видавила медгель з тюбика просто в дірку і заліпила зверху скотчем. Потім підбадьорливо поплескала бійця по плечу і поповзла назад у своє укриття. Повівав легенький вітерець. Пахло порохом, озоном і горілим пластиком. Я вставила в карабін останній магазин і глянула навкруги чи нема десь ще. Несподівано я чітко побачила власну тінь на тлі зеленого спалаху, а за мить вибух вдарив по вухам. Одразу два біомонітора згасли. Фобос і Деймос.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍