Читати книгу - "Два дні в Берліні, або Моя п’ята втеча, Oleksandr Shevchenko"

— Емм, Еммі, це — Алекс! Він буде жити тепер у мене. У разі чого — він до ваших послуг.

— О-о-о, який красунчик, — дівчина вище прибрала долоню від грудей подруги (подруги?) і провела мені пальцем по підборіддю. Друга, тримаючись за подругу (чи не подругу?) і дивлячись мені просто в очі, висунула розрізаний навпіл, зміїний язик і поворушила двома половинками в різному ритмі.

— Е-е-е, дуже приємно. Вибачте, мені треба розкласти речі, — я кивнув головою в бік валізи, — і відпочити. Поспілкуємося дещо пізніше.

— Ну, відпочинь, — знову ж із викликом сказала мені та, що вище, — ми також відпочинемо, — додала вона, і обидві захихикали, повільно закриваючи двері. В останню мить перед тим, як розмальовані двері зачинилися, мені здалося, що вони почали цілуватися. У голову прийшла дурна думка — цікаво, як то воно — цілуватися з дівчиною з розрізаним язиком?

— Проходь, розташовуйся! Можливо, замовити піцу? — запропонував Хаміт, щойно ми зайшли в його кімнату.

— Дякую, я б спочатку в душ, а потім волів би подрімати. Я ніч не спав, — зізнався я, відкриваючи валізу.

— Охо-хо! У когось була весела нічка! Розумію. То йди в душ, а потім лягай на диван, а я поки зависну в комп’ютері. Щойно почав нову онлайн-іграшку.

Він дійсно не знає, що сталося цієї ночі? Втім, питати чи пояснювати не було сил, і я, подякувавши, взяв речі й пішов у душ.

***

Я лежав на невеличкому дивані з відкритими очима, слухав клацання клавіш та вдихав приторно-солодкуватий димний запах. Більше всього мені хотілося спати, але щойно я намагався заплющити очі, як сконцентрований згусток емоцій, розпачу, страху, думок і планів виштовхував мене в реальність, як скаламучене шампанське виштовхує розхитану пробку. Втім, проявляти якусь активність — навіть розмовляти — також не хотілося. Тому я лежав, тупо дивлячись на стелю, і намагався зібрати свою розтрощену душу воєдино. На вулиці тим часом по-зимньому стрімко темніло, і невдовзі єдиним джерелом світла в кімнаті залишився екран монітору Хамітового комп’ютера. Я лежав у протилежному від нього куті кімнати, спиною до комп’ютерного столу, тому я не бачив Хаміта, а лише чув клацання клавіш та відголосок гри крізь навушники. Коли уже зовсім стемніло, я почув, що він перестав клацати й зняв навушники, але чомусь не встав зі стола. Я вирішив подати звук.

— Щецин окупували, — неголосно сказав я.

— Що? Чувак, ти щось сказав? Sorry, я завтикав у телефон, — вибачився він. Я повернув до нього голову. Навушники дійсно лежали на столі, а Хаміт щось набирав на екрані телефону.

— Пам’ятаєш Щецин? Штеттін. Вчора в місто увійшли війська Коаліції. Я встиг виїхати останнім поїздом. Тому я тут.

— А-а-а, — він відклав телефон на стіл та несподівано почав заливатися сміхом, — то ось чому ти приїхав! Коммі, звісно, молодці! — він ще в часи нашого навчання у Вроцлаві називав росіян «коммі» від «комуністи», і ніякі пояснення, що Росія уже не має нічого спільного з комунізмом, на нього не діяли. Хаміт не переставав реготати: — То давай я тебе поведу в клуб «Marx», там точно влаштують тематичну вечірку із цього приводу. Подивишся на портрети коммі-вождів, вип’єш їхнього пойла, закинешся таблетками й повернешся у Штеттін як свій! — не заспокоювався він.

— Хаміте! Хаміте... Кордон перекрили. Та навіть якщо я спробую повернутися, мене там чекає дуже серйозна небезпека. Ти ж знаєш, чим я займався...

— Та-ак, пам’ятаю, ти якісь там текстики постійно писав і висилав їх в Україну, так? Чува-а-ак, забий, скільки років уже пройшло. Кому вони потрібні? Дивись, що в мене тут є, — він підняв палець вгору. Над столом, щільно притиснуті один до одного, висіли невеличкі прапори. — Це всі прапори Європи. Тут 52 країни — і твоя Україна, — він вказав на жовто-блакитний прапорець, що був ближче до центру, — і Польща, і Deutschland, — чомусь він назвав Німеччину на німецький манер, хоча ми завжди говорили з ним англійською, — і Туреччина, звідки походили мої дід із бабою. Усім вистачить місця. Усім. Peace, peace...[3] Не нервуй.

— Хаміте, я...

— Зараз нам привезуть піцу, я уже замовив, — перервав він мене. Ось, що він набирав у телефоні...

Я хотів ще щось йому відповісти, але пролунав дзвінок домофону. Хаміт замовив дві вегетаріанські піци — гавайську без м’яса й «4 сира» та каву зі знежиреним молоком. За їжею я вирішив не повертатися до теми війни, хоча внутрішньо відчував відчайдушну потребу в такій розмові. Але, очевидно, не з Хамітом. Мене мучили подвійні почуття від його реакції на мою спробу поговорити про окупацію Щецина. З одного боку, я пам’ятав його стиль життя під час навчання та наших подальших зустрічей. Інтереси його завжди обмежувалися клубами, танцями, дівчатами, голосним і веселим способом жити. Годі було від нього очікувати глибокого розуміння геополітичної ситуації. З іншого боку, аж така відірваність від реалій мене вразила. Я не ображався на нього за відсутність емпатії до моєї ситуації (хоча знову ж таки, внутрішньо потребував чисто людського співчуття), бо розумів, що це від нерозуміння. Але що із цим робити далі, поки не знав, тому вирішив відкласти розмову на пізніше. Варто самому прийти до тями після останніх подій, заспокоїтися, відпочити, і тоді можна буде спробувати знову пояснити Хамітові, що відбулося з Україною та Польщею й чому це дуже серйозно.

А зараз він купив мені піци з кавою, і це було дуже приємно з його боку. За їжею він розповів мені про своє нинішнє життя — як виявилося, він не просто грає в комп’ютерні ігри, але й стрімить їх, чим заробляє доволі непогані гроші. Крім того, він торгує на біржі різними електронними валютами, а минулого року їздив в Ефіопію волонтерити в молодіжному таборі від фонду, що займається розповсюдженням ідей інклюзивності в регіонах, де «все ще високий рівень нетерпимості».