Читати книгу - "Некохана для альфи, Данута Шемеляк"

5. Тримати під контролем

Всеволод сидів у своєму кабінеті, дивлячись на місто через величезне вікно. Дощ припинився, але його сліди все ще блищали на склі, нагадуючи про ту ніч — її тремтячі пальці на його грудях, її запах, що змішався з мокрою землею. Він стиснув кулак, нігті вп’ялися в долоню. Він не міг позбутися її. Зв’язок, що горів у ньому, ставав сильнішим із кожним днем, і хоч він не хотів це визнавати, його воля тріщала по швах. Але здаватися? Ні. Він — Всеволод, найсильніший альфа, і він не скориться природі. Він знайде спосіб обійти її.

Рішення, яке прийшло до нього, було холодним, як сталь. Якщо він не може вирвати Діану зі свого життя, він триматиме її під контролем. На своїх умовах. Він не визнає її як пару, не дасть їй владу над собою, але вона буде поруч — там, де він зможе стежити за нею, придушувати цей зв’язок, поки не знайде спосіб його розірвати. Він усміхнувся — тонко, хижо. Це буде гра, яку він виграє.

Наступного дня Діана отримала дзвінок. Її голос тремтів від подиву, коли вона слухала пропозицію: місце особистої помічниці в компанії "Wolf Corporation" — таємничій корпорації, про яку ходили чутки, але ніхто не знав деталей. Зарплата була втричі вищою за її нинішню, і хоч Діана не шукала нової роботи, фінансова скрута — оренда, борги за кредит — змусила її погодитися. Вона не знала, що за цією пропозицією стояв він.

Її перший день почався з хаосу. Всеволод чекав її в своєму кабінеті — величезному, з темними стінами й запахом шкіри та дерева. Він сидів за столом, його постава була ідеальною, костюм облягав його м’язи, а очі горіли холодним золотом. Діана увійшла, тримаючи теку з документами, і завмерла, побачивши його. "Ти?" — вирвалося в неї, і голос зрадницьки затремтів.

"Сідай", — сказав він, не піднімаючи очей від паперів. Його тон був різким, але в ньому бриніла нотка, яку він не міг приховати — голодна, темна. Вона сіла, її руки стиснули теку так, що кісточки побіліли. "Чому я тут?" — спитала вона, намагаючись звучати впевнено. Він нарешті підняв погляд, і його очі ковзнули по ній — від її обличчя до шиї, до грудей, що здіймалися під блузкою. "Тому що я так захотів", — відповів він, і в його голосі було щось, що змусило її затремтіти.

Перші дні були грою в напругу. Він давав їй завдання — прості, але такі, що змушували її бути поруч. Принести каву, перевірити документи, залишитися допізна, щоб закінчити звіт. Він стежив за нею, перевіряючи свою силу волі. Однак її запах лише повністю заповнив його кабінет, а рухи — неквапливі, але граційні ще більше дратували його. Одного разу, коли вона простягнула йому папери, їхні пальці торкнулися, і він відчув, наче електричний струм пробіг по його руці. Він різко відсмикнув руку, його щелепа стиснулася. "Обережніше", — прогарчав він, хоч знав, що це не її провина.

Діана не розуміла, що відбувається. Вона боялася його — його влади, погляду і грубості, — але водночас відчувала щось інше. Кожен раз, коли він був поруч, тіло зраджувало її: серце калатало, шкіра горіла, а в животі розливалося тепло. Вона помічала, як він дивиться на неї — ніби хоче розірвати і водночас притиснути до себе, — і це бентежило її найбільше. Одного вечора, коли вони залишилися вдвох у кабінеті, вона не витримала. "Чому ти мене ненавидиш?" — спитала вона тихо, стоячи біля його столу.

Він підняв очі, і на мить його маска тріснула. "Ти не знаєш, про що говориш", — відповів він, але його голос був хрипким. Вона ступила ближче, її сміливість здивувала її саму. "Тоді поясни. Ти рятуєш мене, пропонуєш роботу, але дивишся так, ніби хочеш убити". Її слова вдарили в нього, і він встав, обійшов стіл, зупинившись так близько, що вона відчула вогонь його тіла.

"Ти хочеш знати правду?" — його голос став низьким, небезпечним. Він нахилився до неї, його губи опинилися навпроти її. "Ти — моя слабкість. А я ненавиджу слабкість". Її подих став уривчастим, вона відчула, як його рука "випадково" ковзнула по її талії, коли він відступив. "Не наближайся до мене більше, ніж треба", — кинув він і повернувся до столу, але його руки тремтіли.

Та Діана почала змінюватися. Вона відчувала його — не просто як боса, а як щось більше. Її сни стали чіткішими: він приходив до неї щоночі, його руки ніжно торкалися її шкіри, а губи залишали сліди на шиї. Вона прокидалася з бажанням, якого не могла пояснити, і почала помічати в собі силу — тиху, але справжню. Одного разу, коли він наказав їй залишитися допізна, вона не відвела очей, коли він гаркнув на неї за помилку в звіті. "Якщо тобі не подобається, звільни мене", — сказала вона, і в її голосі був виклик.

Він завмер, його очі спалахнули золотом. Вона кинула йому виклик — йому, альфі, — і це розпалило в ньому щось нове. Він підійшов до неї, його рука схопила її підборіддя, змушуючи подивитися на нього. "Ти граєш із вогнем", — прошипів він, але його великий палець ковзнув по її нижній губі, і він не відступив одразу. Її очі потемніли, вона так і залишилася стояти. "Може, мені це подобається", — шепнула вона, і це стало останньою краплею.

Він відпустив її, відвернувся, його подих був важким. "Іди додому", — наказав він, але його голос тремтів від стримуваного бажання. Вона пішла, але знала, що повернеться завтра. А він знав, що не зможе тримати її на відстані вічно. Повний місяць наближався, і з ним — момент, коли все зміниться.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍