Читати книгу - "Листопадове кохання , Марина Вітер"

Розділ 4

        Проходили дні. Осінь тихо перетікала в зиму, і місто загорнулось у перший сніг. Вікна їхньої нової квартири прикрашали вогники, а на кухні завжди пахло корицею й теплим хлібом.

       Вони навчилися жити разом не лише в любові, а й у дрібницях: хто першим прокидається, хто ставить чайник, хто забуває винести сміття. І навіть у цих буденностях було щось красиве — тому що все було спільним.

        Одного вечора Софія заговорила, обійнявши Артема:

— Я колись боялася, що справжнє кохання — це тільки для книжок і фільмів. А потім з’явився ти.

         Артем усміхнувся й відповів:

— Можливо, ми й справді трохи схожі на сюжет. Але, на відміну від фільмів, у нас немає фінальних титрів.

         І він мав рацію. Бо любов — це не кульмінація. Це кожен ранок, коли ти прокидаєшся поруч із тим, кого любиш. Це обійми в тиші, підтримка в негоду, погляд у вічі, який нічого не питає, бо вже знає відповідь.

         Коли знову прийшов листопад — рівно через рік — вони стояли на тому ж пероні, тримаючись за руки. І цього разу чекали поїзда не з хвилюванням, а з усмішкою.

— Тепер ми разом назавжди, — сказала Софія.

         А Артем просто прошепотів:

— І більше не будемо чекати. Ми вже — вдома.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍