Читати книгу - "Листопадове кохання , Марина Вітер"

Розділ 6

          Через дев’ять місяців у тиші лікарняної палати пролунав перший крик — маленька дівчинка з темними очима, такими ж, як у Софії, тримала світ у своїх крихітних пальцях.

          Артем стояв поруч, не вірячи, що це сталося насправді.

— Це наша з тобою маленька осінь, — прошепотіла втомлена, але щаслива Софія. — Назвемо її Лея.

         І знову все почалось із любові.

         Перші ночі були безсонними, але кожен її подих нагадував про диво. Артем готував каву однією рукою, тримаючи Лею на іншій, а Софія шепотіла колискові, які вигадувала просто в моменті.

        Усі великі мрії раптом стали простими: аби вона виросла щасливою, аби завжди було кому тримати за руку, аби кохання, яке створило її, не згасло.

        Минали роки. Лея підростала — з кучериками, як у Софії, і з усмішкою Артема. Їхній дім був повен сміху, малюнків на стінах, розкиданих іграшок і теплого запаху ранкових млинців.

        І кожного листопада вони збиралися на вокзалі. Це стало їхньою традицією. Артем піднімав Лею на руки, показуючи їй, де колись усе почалось.

— А що ви тут чекаєте? — якось спитала вона.

— Одне одного, — сказала Софія, взявши Артема за руку. — І ніколи не запізнились.

        Бо справжнє кохання — це не гучні жести. Це постійне “я поруч” у найзвичайніших митях життя.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍