Читати книгу - "Листопадове кохання , Марина Вітер"

Розділ 7

         Минали роки, і осінь приносила все нові барви в їхнє життя. Лея вже була підлітком — незалежною, трохи впертою, але такою ж доброю, як її мама, і мрійливою, як її тато.

          Вона часто сиділа в їхній теплій вітальні біля вікна з книжкою на колінах і пита́ла:

— А як це — любити на все життя?

         Софія тоді лиш усміхалась:

— Це як тримати тепло вогню, навіть коли за вікном мороз.

        Артем додавав:

— Це коли ти знаєш, що що́ б не сталося, хтось триматиме тебе за руку. Навіть у темряві.

       Коли Лея вступила до університету в іншому місті, дім став трохи тихішим. Вони сумували, та водночас пишалися нею.

       Щосуботи вона дзвонила їм по відео — з кухні в гуртожитку, з бібліотеки, з парку. А кожного листопада — поверталась.

— Бо листопад — це наш час, — казала вона.

       Одного вечора, сидячи біля каміна, Лея раптом прошепотіла:

— У мене є хлопець. І знаєш, мамо… тату… Я хочу, щоб у нас було так само, як у вас.

       Софія погладила її по волоссю:

— Тоді не шукай ідеального. Шукай справжнього. Того, хто буде поруч, коли ти смієшся… і коли мовчиш.

       Артем додав:

— І ніколи не проґав свій поїзд.

      І знову — нове коло. Нове покоління.

      Але щось залишилось незмінним:

      Листопад. Платформа вокзалу. Люди, що чекають одне одного.

      Любов, що не згасає — тільки змінює форму, перетворюючись на історію, яку колись хтось прочитає, тримаючи її у своїх руках.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍