Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

і йде до своєї кімнати. Чує їхній сміх і знає, що сміються з нього.

Щось змінилося. Хлопчик, здається, всякчас бентежиться. Він не знає, куди подіти очі, що робити зі своїми руками, як тримати своє тіло, який вираз зберігати на обличчі. Геть усі дивляться на нього, обговорюють його, вишукують вади. Він почувається, мов видобутий із панцера краб, рожевий, поранений, безсоромний.

Колись він був сповнений ідей, куди треба піти, що слід обговорити, що зробити. Він завжди був на крок попереду від усіх, був лідером, а решта йшли за ним. А тепер енергія, що звичайно лилася з нього, вже згасла. В тринадцять років він став похмурим, насупленим, понурим. Він не любить цього свого нового, бридкого «я», хоче вийти з нього, але це те, чого він не годен зробити самотужки.

Вони ходили дивитися нову батькову контору. Контора міститься в Ґудвуді, що належить до низки африканерських передмість Ґудвуд — Пароу — Бельвілль. Вікна пофарбовані в темно-зелений колір, над зеленню золотими літерами написано: «ПРОКУРОР — З. КУТЗЕЕ — АДВОКАТ». Усередині похмуро, стоять важкі меблі, оббиті кінським волосом і червоною шкірою. Юридичні книжки, які подорожували з ними по Південній Африці, відколи батько востаннє мав практику 1937 року, тепер подіставали з ящиків і вони стоять на полицях. Знічев’я хлопчик дивиться статтю «Зґвалтування». Тубільці інколи вставляють чоловічий орган між стегон жінки без проникнення, сказано в примітці. Ця дія підпадає під звичаєве право. Вона не становить зґвалтування.

Невже саме це вони й роблять у судах, дивується хлопчик: сперечаються, де був пеніс?

Батькова практика, здається, процвітає. Він наймає не тільки друкарку, а й клерка-стажера на ймення Екстін. Клеркові батько полишає рутинні справи передачі майнових прав і заповітів, а свої зусилля присвячує цікавій судовій роботі, яка полягає в порятунку людей. Щодня він приходить додому з новими розповідями про людей, яких він урятував, і про те, які вони вдячні йому.

Мати менше переймається людьми, яких урятував батько, ніж зростанням списку людей, які заборгували їм гроші.

Одне прізвище надто привертає до себе увагу: Леру, продавець автомобілів. Мати чіпляється до батька: він правник, таж він безперечно може примусити Леру заплатити. Леру неодмінно заплатить свій борг наприкінці місяця, відповідає батько, він пообіцяв. Але наприкінці місяця Леру знову не платить.

Леру не платить, але й не дає себе залякати. Навпаки, запрошує батька на випивку, обіцяє йому більше роботи, малює рожеві картини грошей, які можна заробити перепродажем автомобілів.

Аргументи під час суперечок удома стають сердитіші, а водночас стриманіші. Хлопчик запитує матір, що діється. Вона з гіркотою каже, що Джек позичив Леру гроші.

Хлопчикові не треба чути більше, він знає свого батька, знає, що діється. Батько прагне схвалення, робитиме все, щоб подобатися. В колах, де крутиться батько, є два способи сподобатися: купувати людям випивку й позичати їм гроші.

Діти начебто не повинні ходити до барів. Але в барі в готелі у Фрасербурґ-роуді вони з братом часто сиділи за столом у кутку, пили помаранчевий напій і спостерігали, як батько раз по раз купує бренді та воду незнайомцям, дізнавалися про цей його інший бік. Тож хлопчик знає породжений бренді батьків настрій експансивної зичливості, оті хвальковиті, широкі, марнотратні жести.

Він жадливо й похмуро слухає материні монологи нарікань. Хоча батькові хитрощі вже не діють на нього, він недовіряє матері, яка запевняє, ніби бачить їх наскрізь: надто часто в минулому він бачив, як батько лестощами прокладав собі шлях, обминаючи матір. «Не слухай його, — застерігає він матір. — Він завжди тобі бреше».

Клопіт із Леру став ще більшим. Точаться довгі телефоні розмови. Починає зринати нове ім’я: Бенсусан. Це надійна людина, запевняє мати. Він єврей і не п’є. Бенсусан урятує Джека, поверне його на шлях істини.

Але виявляється, що Леру не один. Є й інші люди, інші горілчані брати, яким батько позичав гроші. Хлопчик не йме віри, не може зрозуміти. Звідки взялися ті всі гроші, коли в батька тільки один костюм, пара черевиків, і йому доводиться їздити потягом на роботу? Чи справді можна заробити так багато грошей, так швидко рятуючи людей?

Він ніколи не бачив Леру, але може легко намалювати його в своїй уяві. Леру, напевне, — червонопикий африканер зі світлими вусами, одягає синій костюм і чорну краватку, розповнілий, рясно пріє й гучно розповідає масні жарти.

Леру сидить із батьком у барі в Ґудвуді. Коли батько не дивиться, Леру підморгує поза його плечима іншим чоловікам у залі. Леру зметикував, що його батько — йолоп. Хлопчик горить від сорому, що батько такий дурний.

Виявилося, що гроші, які позичав батько, насправді належали не йому. Ось чому втрутився сам Бенсусан. Він діє від ім’я Товариства правників. Питання серйозне: гроші знято з довірчого рахунку.

— Що таке довірчий рахунок? — запитує хлопчик матір.

— Це гроші, які люди довірили йому, щоб він керував ними.

— А чому люди довіряють йому гроші? — запитує хлопчик. — Мабуть, вони несповна розуму.

Мати хитає головою. Всі адвокати мають довірчі рахунки, каже вона, і тільки Господь знає чому. «Джек — наче дитина, коли доходить до грошей».

Бенсусан і Товариство правників утрутились, бо це люди, які хочуть урятувати батька, його приятелі з тих давніх днів, коли він був контролером оренди. Вони прихильні до нього, не хочуть, щоб він потрапив до в’язниці. Задля колишньої дружби і через те, що він має дружину й дітей, вони заплющать очі на деякі речі, домовляться про щось. Він може виплачувати гроші впродовж п’яти років, а коли виплатить, сторінку перегорнуть, про цю справу забудуть.

Мати сама собі дає юридичну пораду. Вона хоче, щоб її майно відокремили від майна її чоловіка, доки не сталося нового лиха: скажімо, обідній стіл, шафу з шухлядами і дзеркалом, кавовий столик із пахучої деревини, який подарувала їй тітка Анні. Вона б хотіла внести поправки до шлюбного контракту, згідно з яким кожна сторона відповідає за борги другої сторони. Але виявилося, що шлюбні контракти годі змінити. Якщо батько піде на дно, піде на дно й мати, вона та її діти.

Екстіна і машиністку попередили про звільнення, контору в Ґудвуді закрили. Хлопчик ніколи не побачив, що сталося з зеленим вікном і золотими літерами. Мати й далі вчителювала. Батько почав шукати роботу. Щоранку, рівно о сьомій, він виходив у місто. Але за годину чи дві — ось його таємниця, — коли вже нікого не було вдома, повертався. Одягав піжаму і знову лягав у ліжко з кросвордом із «Cape Times» і чвертю