Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

15. Фініта ЛЯ комедія

— Я наче радон у таблиці — несе інертністю, для клавіш і музики вперше стаю невпізнаваним, — співав Ян, акомпануючи собі на роялі. — Призводить життя до високого рівня смертності. На згадку не ліжко, тоді подаруй хоч савана… 

Вперше за весь час він грав не на піаніно чи синтезаторі, а саме на роялі. То був вечір фортепіанної музики на відкритій терасі ЦУМу, й після кількох виконавців класичних творів виступив Ян Нуар.

— Браво! На біс! — вигукнув хтось, коли Ян підвівся, щоб відкланятися.

— На біс, на біс! — хором підтримали інші слухачі.

Він ще раз виконав свої перші хіти — «Зону відчуження» й «Аляску», а тоді завершив виступ музичним уривком, який був його давньою мелодією, що ще не мала слів.  

З ним знайомилися, фотографувалися, запрошували за свій столик, навіть подарували кілька букетів. Він ввічливо усміхався, але імен не запам’ятовував — навіщо йому знати усіх цих людей? Робив селфі з усіма охочими, але не приймав запрошення за столик. Не пригубив ігристого, яке йому прямо в руки вткнула незнайомка у довгій сукні (вона представилася, але залишилася для нього незнайомкою, бо продовжувати знайомство не збирався). 

Сонце зовсім сіло за горизонт, коли Ян вийшов на вулицю. На ньому знову був монохром — чорні штани й біла сорочка оверсайз, така тонка, що просвічувалася. Оля жартома навіть зазначила, що для такого одягу йому треба трохи наростити м’язів. Таня, щоправда, заперечила — на її думку, піаністу Яну Нуару більше личить витончена худорлявість, ніж гора м’язів. Стефанія… Думку Стефанії він не почув. Останнім часом вони майже не бачилися.

— Куди зараз?

Зі спини підійшов Роман. Він вперше був на Яновому концерті і, видно, залишився задоволений.

— Додому, напевно.

Ян вимушено всміхнувся. Руки свербіли, хотілося цигарок. Хотілося відв’язатися від Романа якнайшвидше, щоб залишитися наодинці, сховатися в тихому провулку і закурити.

— Вип’ємо? Я пригощаю, — запропонував Роман. — Тут неподалік є бар з терасою в закритому повір’ї, можна покурити.

— Гаразд. Але я не п’ю.

Він погодився, подумавши, що їм варто поговорити. Після того, як Роман застукав їх зі Стефанією, розмова назрівала, але Ян все не знав, як її почати. Тепер була нагода.

Вони сіли в Романове авто і за три хвилини були на місці. Бар виявився гарним місцем для усамітнення і тихої розмови. Більшість відвідувачів випивали всередині, але вони зручно влаштувалися на затишній терасі, за столиком у самому кутку.

Ян узяв собі безалкогольне мохіто, Роман обрав мартіні. Пили мовчки, курили обоє. В попільничці лежали вже чотири недопалки, склянка Романового мартіні майже спорожніла, коли нарешті він заговорив:

— Навіщо тобі вона?

Ян закурив третю цигарку. Випустив клубок диму і, вдивляючись в його гущавину, відповів:

— Просто потрібна мені. Це не задля розваги і не з корисливості.

Роман задумано кивнув.

— Розумію. У таку жінку легко закохатися. Якщо чесно… Володя, її чоловік, ще той гівнюк. Ніколи мені не подобався. Але вона його не покине, розумієш же?

— Чому гівнюк?

— Бо пихатий і не вартий своєї пиши. Розумієш... Він став тим, ким став, тільки завдяки їй. Коли вони познайомилися, вона вже видавалась, вже перекладала, вчилася в аспірантурі. А він був голозадим мрійником, який не знав, куди себе приткнути. Стеф сама з поважної сім’ї, її батьки допомогли йому знайти місце на кафедрі, познайомили з авторитетними людьми… Господи, та вона виправляла граматичні помилки в його наукових статтях, редагувала! А потім його хвалили за те, як гарно він на письмі викладає свої глибокі думки! — Роман засміявся. — Вона його зробила, розумієш? Як зараз робить тебе.

Ян опустив голову, криво всміхнувся.

— Нелегко покинути того, в кого вклала стільки праці, еге ж?

— Так. Стеф робить з тобою ту саму помилку. Їй буде важко тебе покинути.

— Я не хочу, щоб вона мене кидала. Я хочу бути з нею.

Роман усміхнувся, допив мартіні і, гукнувши офіціанта, замовив ще. Продовжив розмову, коли йому принесли наступну склянку.

— Спочатку відділи роботу від особистого, а тоді подивися, чи триматиме її щось біля тебе і тебе біля неї.

— Про що ти?

Ян примружився, знову подивився крізь дим на свого співрозмовника. Ставало ясно: Роман завів цю розмову не просто так, він до чогось вів.

— Я знаю, що кілька лейблів пропонують тобі контракти. Стеф не може визначитися, кому тебе передати. Але ж ти можеш сказати своє слово.

— І?

— Залишайся зі мною. Я не лейбл, але все-таки маю досвід, планував розширюватися. Підпишемо ширший контракт, я можу не тільки допомагати тобі записувати музику, а й займатися твоїм повноцінним продюсуванням. Спрацюємося.

Ян погасив цигарку, відпив свого безалкогольного мохіто.

— А ти казав про це Стефанії?

— Ні. — Роман похитав головою і криво всміхнувся. — Не хочу, щоб вона подумала, що я її шантажую.

Він наголосив на останньому слові, і всі Янові запитання, які були виникли, відпали. Схоже, вибору в нього не було.

Ян довго дивився в стіл. Роман знову закурив, мовчав. Все було сказано. Можна було б запитати в нього, чи означатиме відмова від пропозиції, що про їхній зі Стефанією роман дізнаються всі. Але по-дурному було в цій ситуації ставити прямі запитання і вимагати прямих відповідей. Ніхто не любить здаватися поганим. Ян мусив залишити Романові можливість зберегти обличчя, все-таки їм ще працювати разом.

— Гаразд, я залишуся в тебе. Сам скажу Стефанії.

Вони поговорили ще трохи на сторонні теми, більше не заїкаючись про роботу. Роман запропонував підкинути Яна додому, але йому захотілося нарешті побути наодинці. Він дістав зі свого рюкзака худі, надягнув зверху на сорочку й, накинувши каптур, почвалав вечірніми вулицями. За пів години пірнув у прохолодне метро.

Його тепер часто впізнавали на вулицях. Це не відштовхувало, але він досі не знав, як повинен триматися з незнайомцями. Одразу займати позу, ставати Яном Нуаром? Чи залишатися собою? Стефанія наполягала на першому варіанті, зрештою, вона сама була жінкою, яка «завжди любила з обличчя робити маску». Але хіба він — такий самий?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍