Читати книгу - "Тіні червоного місяця, Кулик Степан"

Розділ 15

На щастя, варіантів небагато. П'ятий поверх — сусід або той майстер, який зараз ремонтує квартиру, — це раз. Четвертий — моя халупа. Третій — Світлана з дочкою. І у них я вже був… Другий поверх — Петрович. От і все...

Під'їзд у нас своєрідний. Під час війни бомба зруйнувала половину будинку, вціліло лише те крило, де я зараз живу. Другу частину збиралися добудовувати, але хтось при владі вирішив, що дешевше новий будинок поставити, ніж реставрувати руїни. Тому обмежилися тим, що поправили зовнішню стіну.

А щоб хоч якось прикрити цю архітектурну потворність, прикрасили її муралом.

Зобразивши на всю стіну усміхнене обличчя у скафандрі. Угу… Те саме, відоме усьому світу. Нормально. Не дратує… Не «Слава КПРС і черговому з’їзду» врешті-решт.

 

Не знаю, як хто, а я, проходячи повз, мимоволі опускаю погляд. І хоч у тому, що людиноподібні пацюки та глитаї-павуки нахабно і безцеремонно приватизували мрію мільйонів, перетворивши її на власні вілли, яхти та банківські рахунки, особисто моєї провини немає, все одно соромно. Кращі з найкращих окрилені мрією про Космос… і вишневі садки на Марсі, йшли на подвиг, не шкодуючи життя, а ці нелюди все прожерли та просрали. Точніше — продовжують, жерти, срати і розмножуватися. Чого ж дивуватися, що пітьма так швидко почала поглинати нас? Тут і Злиття ніяке не потрібне, самі впораємося.

Окрім перелічених чотирьох є ще квартира на першому. Там мешкає чудова молода сім'я. З парою дивовижних близнючок. Не повірите, малечі вже майже два, а я жодного разу не чув, як вони плачуть. До таких ніякий демон не причепиться. Але, у будь-якому випадку, вони вже днів десять на Великих озерах у батьків відпочивають.

На довгий дзвінок у двері відчинив уже знайомий здоровань-десантник.

— Ну чого? — вимовив навіть із деякою образою. — Не галасуємо ж? Шпалери клеїмо.

Хлопець буквально дихав здоров'ям та силою. І жодної, навіть найменшої темної цятки на його аурі не спостерігалося.

— Добридень. Я без претензій… Запитати хотів… Сусід колись повертається?

— Це нам не повідомляють, — буркнув хлопець. — Але ремонт треба завтра закінчити. Тож, вибачайте, але якщо у вас все… — він виразно постукав по циферблаті годинника. — Цигель, цигель ай лю-лю.

— Так, так… Хорошого дня… — відступив я від дверей.

— Трость крута, — кинув навздогін десантник. — Тобі личить. Натуральний денді.

— Мені також подобається, — кивнув я. Але двері вже зачинилися.

Трясця… Невже Петрович? Коли встиг. Один день всього не бачилися. Хоча це ні про що. Позавчора я ще не мав особливого зору. Демон міг хоч поперек шахівниці розлягтися, я б не побачив.

— Хто?

— Свої, Петровичу... відчиняй.

— І якого біса ти з самого ранку приперся?

Сусід неквапливо порався із засувкою, явно не палаючи бажанням побачитися. Ні, так то я в курсі, що Петрович сова і ранок для нього починається разом з передачею «В робочий полудень». Жарт… Зрозумілий лише таким раритетам, як ми з ним. Але це ж не привід, щоб тримати гостя на порозі.

Двері нарешті прочинилися і в щілину визирнула незадоволена фізіономія.

— Чого, кажу? Сплю я ще… Увечері підтягуйся. Я, між іншим, чекав учора… Даремно.

— Вибач. Зайнятий був.

— А, то це до тебе з соцзабезу вчора заходили? Бачив. Залікова лялечка. Сам би з такою анкети позаповнював.

— Чому з соцзабезу? — здивувався я.

— А звідки ще до такого старого пенька може зайти подібна феміна? Чи ти… — двері відчинилися ширше, і сусід аж рота роззявив. — Повію викликав?! Охрініти?! Навіщо? Для естетичної насолоди? Подивитися, доторкнутися, помацати?

— Сам ти… — почав я обурюватися, але тут двері відчинилися повністю, і я навіть зробив крок назад, побачивши демона, який заволодів Петровичем. Він не був повністю чорним. Скоріше, темно-сірим. Зате покривав майже все тіло сусіда. Як гідрокостюм. Чистими залишалися тільки руки нижче ліктів і ноги до колін. — Заздриш? Гаразд, наступного разу покличу тебе і сховаю в шафі. Щоб не тільки мені добре було...

Навіщо я ніс цю ахінею? А тому що Петрович несподівано витріщився на мою трость, в очах його майнуло впізнання, і він уже почав задкувати. Секунда, і зачинить двері перед носом. Спробуй потім виколупати.

Так що я жартував, і, як би впродовж жарту, легенько тицьнув сусіда долонею в груди.

— Бух!

Нас із Петровичем буквально розкидало. Начебто ми одночасно з силою відштовхнулися один від одного. Мене впечатало у стіну за спиною, а сусіда у вішалку. Завдяки чому обидва встояли на ногах і дистанцію розірвали не сильно. Що дозволило спрацювати очисному торканню. І я, спираючись обома руками на трость, з деякою цікавістю, — не можна ж до такого відразу звикнути, — дивився, як темно-сірий серпанок товстим джгутом втягується в її оголів’я. Одночасно стаючи прозорішою і щезаючи з натуральних контурів Петровича.

Секунда, дві, три.

— Уфф… — сусід витер спітніле чоло і здивовано глянув на мене. — Це що було? Конденсатор у кишені? Як у шкільні роки? Дитинство вирішив згадати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍