Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

Яким йому бути? Романтиком за піаніно? Харизматичним музикантом, від якого шаленіють дівчата? Нещасливо закоханим хлопцем, який падає до ніг фатальної жінки? Чи, може, годі приміряти ролі?

«Зустріньмося завтра», — написав він Стефанії вже з дому, курячи у вікно і дратуючи цим сусідку зверху.

Прийшла миттєва відповідь: «Я зайнята завтра».

«Я теж зайнятий. Але нам треба поговорити, хочу сказати тобі дещо».

Кілька хвилин Стефанія не відписувала, аж доки його смартфон не озвався повідомленням: «Готель «Рококо», 15:00. Зустрінемося в ресторані на першому поверсі».

Досі вони не зустрічалися у готелях. Підземні паркінги для поцілунків і його квартира для сексу, іноді його студія — от і все.

Тому, сидячи наступного дня у готельному ресторані, Ян не почувався затишно. Він обрав якомога непримітніший одяг — широку лляну сорочку й світло-сині джинси, для маскування надів темні окуляри, але все одно відчуття мав таке, наче за ним спостерігають. Можливо, злий жарт грало відчуття провини чи страх знову бути застуканими.

— Привіт, — Стефанія озвалася одним словом, сідаючи навпроти.

Була в білій сукні в дрібні сині квіти. Їй личили сукні. А його її сукні зводили з розуму, особливо такі — з тонким, туго затягнутим на талії паском.

— Привіт. Ти гарна.

— Дякую. Ти теж маєш гарний вигляд.

— Я замовив тобі айслате і тістечко.

Вона подивилася на холодну каву і шоколадний фондан. Кивнула, дякуючи, але не усміхнулася. Її незворушність різонула Янові серце.

— Про що ти хотів поговорити?

— Про роботу. Роман запропонував мені залишитися з ним. Він планує розширення і візьметься за моє продюсування. Я погодився.

Стефанія відпила кави. Схиливши голову до плеча, подивилася з тривогою.

— Погодився? Без мене?

— Хіба тобі не все одно, з ким я далі працюватиму? Я можу розпоряджатися власним життям сам.

— Я вклала в тебе надто багато сил, щоб…

— Як у свого чоловіка? Тому не кидаєш його?

Вона завмерла з розтуленим ротом. Дивилася на Яна, не моргаючи. Вперше чула в його голосі таку твердість й зухвалість.

— Тобі Роман щось нарозказував? — Здогадалася.

— Він розповів, що ти допомогла Володимиру з кар’єрою. А тепер ти допомагаєш мені. Ти — жінка, яка любить власними руками робити з чоловіків людей, — Ян сумно всміхнувся зі свого жарту.

Стефанія заплющила очі й похитала головою. Стомлено промовила:

— Роман — мій друг. І на правах його подруги дам тобі пораду: не слухай всього, що він говорить. Все не так. Я допомагала Володимиру, це правда, але моя заслуга — невелика порівняно з його зусиллями. З тобою те саме. Моя заслуга — дріб’язкова. А Роман… Колись давно він хотів бути на місці мого чоловіка, але я відмовила. Тепер же… — Вона засміялася й повернулася лицем до вікна. — Тепер же я видаю книги його коханкам, коли він просить, а він періодично жартома звинувачує мене в тому, що так і не одружився — мовляв, не зустрів такої, як я.

Ян дивився спідлоба. Його ніздрі надималися від обурення. Хвилину чи дві пиляв Стефанію поглядом, а тоді розсміявся, високо закинувши голову.

— Ти й справді фатальна жінка. Я навіть не здогадувався, що Роман до тебе теж щось відчуває. Вже менше хочу з ним працювати.

— Можеш не хвилюватися, він нічого до мене не відчуває. Якби відчував, ми не змогли б дружити стільки років. Просто є такі чоловіки — іноді вони хочуть жінку тільки тому, що бачать у ній красивий трофей.

— Ясно. — Ян кивнув. Відпив своєї кави. А потім, набравши повні легені повітря, сказав: — Тоді гаразд, я підпишу з ним контракт. А з тобою… — він всміхнувся трохи бешкетно, трохи сумно, — можемо обговорити подальші умови співпраці зверху? Я забронював номер.

Стефанія дивилася на нього, ледь примружившись. Розглядала такі знайомі риси, такі звичні й до болю притягальні.

Щось у ньому змінилося. Ян тримався впевненіше, ніж зазвичай. Зухваліше.

— Гаразд, можемо обговорити, — погодилася.

Звісно ж, про жодні розмови не йшлося. У готельних номерах не ведуть розмов. Він притис її до стіни й почав цілувати одразу за порогом.

Вони добиралися до ліжка наосліп, не подивившись перед тим дорогу, не розгледівши інтер'єр. Так бувало між ними щоразу: помутніння свідомості настало після першого ж дотику, й ось вони вже у ліжку.

Ян цілував її коліна (обожнював, обожнював її коліна!), а тоді підіймався поцілунками вище, ще і ще. Він прокладав шлях губами вздовж стегна, доки не перечіплювався за резинку трусиків. Обходив її, залишав поки що, добирався до грудей (їх теж обожнював, обожнював!), але й там не затримувався надовго. Кінцевою точкою маршруту були її губи, її очі.

— Я так сильно хочу тебе цілувати, — шепотів, розсипаючи поцілунки її шиєю, щоками, губами, вилицями.

— Цілуй, — стогнала Стефанія.

Вона любила його силу і його запал, який проступав у кожному дотику. Любила, що з ним можна було озвучувати свої бажання, а частіше — не доводилося це робити, бо все читав у її жестах, погляді, міміці. Любила забуватися, губитися в його поцілунках, бо так не доводилося тримати лице, триматися за свою маску й продуманий образ. Любила цілувати його гострі ключиці й пропускати крізь пальці заплутані пасма. Любила його в собі й себе в ньому, навіть не знала, що дужче.

Але всяку любов треба відпускати, коли настає час.

Стефанія дивилася в стелю, вгамовувала дихання. Ян поклав голову на її стегна, курив, хоча й не знав, чи дозволено це в готелі.

— Дай і мені, — попросила.

— Ти ж ненавидиш цигарки.

— Майже кожна ненависть виростає з любові. Я курила колись в юності.

— Ого.

Він підвівся, знайшов пачку з цигарками, підпалив одну їй і повернувся на її коліна. Тепер клубки диму піднімалися і від його губ, і від її губ.

— Ти хочеш залишитися працювати з Романом, бо він знає про нас, так? — спитала Стефанія.

— Не тільки. — Ян похитав головою. Задумливо пояснив: — Якщо підпишу контракт з відомим лейблом, мені диктуватимуть умови. А для Романа я — перший артист, чиїм продюсуванням він займеться. Не тільки він — мій перший продюсер, а й я — його перший артист. Розумієш?