Читати книгу - "Рухаючись по лезу. Книга 2, Мара Найт"

Роуз і Картнер швидко вирушили до психіатричної лікарні, де перебував Том Мур. Він був одним із небагатьох, хто міг пролити світло на події п’ятирічної давнини.

Під’їхавши до лікарні, Роуз відчула, як напруження зростає. Будівля виглядала похмуро, ніби час тут застиг. Вона глянула на Картнера, і той лише мовчки кивнув.

Усередині їх зустріла лікарка — невисока жінка з втомленими очима.

— Том Мур? Так, він тут, — сказала вона, переглядаючи документи. — Але ви повинні розуміти, його стан... нестабільний.

— Нам просто потрібно з ним поговорити, — відповіла Роуз.

Лікарка зітхнула і провела їх довгим коридором до палати.




Том Мур сидів на ліжку, втупившись у стіну. Він виглядав виснаженим, його очі були порожніми.

Роуз сіла навпроти нього і поклала перед собою диктофон.

— Том, мене звати Роуз Рейд. Це Марк Картнер. Ми розслідуємо серію вбивств. І нам потрібна твоя допомога.

Том не реагував.

Роуз подивилася на Картнера, той нахилився вперед.

— Том, ми знаємо про твого брата, — тихо сказав він. — Вільям помер тиждень тому.

Очі Тома смикнулися.

— Вільям... — прошепотів він.

Роуз уважно стежила за його реакцією.

— Ми знаємо, що він був жертвою того нападу п’ять років тому, але вижив. Що сталося тієї ночі, Том?

Том тремтячими руками стиснув простирадло.

— Він... він сказав, що це ще не кінець...

Роуз напружилася.

— Хто сказав?

Том підняв на неї погляд, і в його очах промайнув страх.

— Той, хто полює на всіх нас...

Картнер стиснув щелепи.

— Вбивця?

Том різко кивнув.

— Він сказав, що повернеться, щоб закінчити справу... Він дивиться... Завжди дивиться...

Роуз нахилилася ближче.

— Том, він з тобою зв’язувався?

Чоловік затремтів.

— Я чую його голос... щоночі... Він шепоче в темряві...

Роуз обмінялася поглядом з Картнером.

— Що він каже?

Том важко дихав, очі бігали по кімнаті, ніби він боявся, що за ним стежать.

— Що я наступний...

Роуз відчула, як холод пробіг по спині.

— Том, ми не дамо йому до тебе дістатися. Але нам потрібно знати — хто він?

Чоловік застиг, а потім прошепотів:

— Він… привид у темряві… — голос Тома тремтів. — Він ніколи не показує свого обличчя… але він завжди поруч.

Роуз відчула, як волосся на потилиці стає дибки. Вона глянула на Картнера — той напружено спостерігав за Томом.

— Ти бачив його? — спокійно, але твердо запитала вона.

Том судомно ковтнув і заплющив очі, наче борючись із власними спогадами.

— Одного разу… П’ять років тому… Він стояв у тіні… Я не бачив його обличчя… тільки його очі. Вони були… холодними. Як у хижака.

Роуз повільно кивнула, записуючи кожне слово.

— Що ще ти пам’ятаєш? Голос? Запах?

Том здригнувся.

— Голос… низький… шепіт… Він сказав мені, що я маю мовчати. Що якщо я скажу комусь, то він знайде мене, навіть якщо я сховаюся.

Картнер нахмурився.

— Ти казав, що чуєш його щоночі. Це галюцинації, чи він справді виходив з тобою на контакт?

Том затремтів сильніше.

— Я не знаю… Іноді це просто голос у голові… А іноді… я відчуваю його присутність… Я бачу тінь за дверима… чую, як скрипить підлога…

Роуз кинула швидкий погляд на лікарку, яка мовчки спостерігала за розмовою. Та лише стурбовано похитала головою.

— Це не перший раз, коли він говорить про це, — тихо сказала лікарка. — Але жодних доказів, що за ним хтось стежить, ми не знайшли.

Роуз зітхнула і знову повернулася до Тома.

— Він якось згадував ім’я? Або натякнув, чого хоче?

Том завмер, а потім ледь чутно прошепотів:

— Він хоче завершити свою гру…

Роуз напружилася.

— Яку гру?

Очі Тома знову забігали по кімнаті. Він почав дихати частіше, схопився за голову.

— Гра… Гра… Він сказав, що все ще грає… Що все ще шукає…

— Шукає що? — натиснула Роуз.

Том широко розплющив очі, в яких застиг панічний страх. Він подивився прямо на Роуз і прошепотів:

— Свою музу…

Настала тиша.

Роуз відчула, як холод охоплює її зсередини.

Цей вбивця… шукає її.

Роуз, перевантажена емоціями від розмови з Тома, вийшла з психлікарні і сідаючи в машину, відчула, як її тіло почало розслаблятися, хоча її думки були сповнені тривогою. Їй було важко усвідомити, що це вона стала тією "музою", яку цей маніяк шукає. Кожне слово, кожен шепіт, що доходив до неї, викликав у душі біль і страх. Вона не могла дозволити собі піддатися паніці, але тривожні думки не покидали її.

Приїхавши додому, вона відчула, як навколо все ніби зупиняється. Усі вже були вдома — Джонсон сидів на кухні з чашкою кави, а Картнер стояв у коридорі, занурений у свої роздуми. Вони, мабуть, ще не спілкувались після того, як вона повернулася з допиту. Тонка межа між професіоналізмом і особистими відносинами ставала дедалі помітнішою.

Роуз не відповіла на їхні погляди, тільки тихо кивнула і прямувала до своєї кімнати. Вона не могла більше чекати і вирішила прийняти душ, сподіваючись, що це хоча б трохи допоможе їй розслабитися. Відчуваючи, як вода змиває з неї всі негативні емоції і фізичну втому, вона знову замислилася про слова Тома. Привид у темряві, який завжди поруч, постійно стежить за нею, шукає її.

Шум води заспокоював її на деякий час, але як тільки вона вийшла з душу, гіркота від пережитого повернулася знову. Вона поглянула на своє відображення в дзеркалі, і їй здалося, що погляд у її очах став іншим — глибшим, темнішим, якби вона сама уже не була така, якою була до цього.

Вона одягнула домашній одяг і пройшла до вікна, дивлячись на нічне місто. За вікном все було спокійно, але їй це не допомогло. Її страх залишався. Своєму найбільшому ворогу, якого вона не знала, вона тепер була частиною цієї "гри". І ніхто з тих, хто поруч, не міг допомогти їй, навіть Картнер чи Джонсон. Вона була в самому центрі цієї темної історії.

Роуз глибоко зітхнула і повернулася до свого ліжка. Всі питання залишалися без відповідей, і хоч вона знала, що не може дозволити собі здаватись, відчуття, що її погрожують, не відпускало.