Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

— Думаєш, зможеш поставити свої умови?

— Зможу. От побачиш.

— Що ж, я не заперечую. Роман здібний у бізнесі. Він з нуля розвинув свою студію. Тільки будь обачним і дивися, що підписуєш.

— Сі, сеньйора.

Вона усміхнулася. Якось, кілька місяців тому, вони кохалися під іспанську музику, яку ввімкнув Ян, щоб менше чути дрельку сусідів. Там були ці слова. Сі, сеньйора.

За весь час їхнього роману вона назбирала багато таких митей і фраз — коротких, вирваних з контексту, які не ліпилися в цілісну картинку.

Їхній з Яном роман нагадував коробку з ґудзиками, яка є в кожному домі. У такій коробці лежать десятки ґудзиків, і майже всі різні, не личать одне одному. Запасні від нового пальта чи жакета; святкові, зрізані з улюбленої сукні, яку довелося викинути; кілька куплених, що не підійшли. Пістряве королівство. Її миті з Яном такі самі. Пістряві й не личать одна одній. От, наприклад, те, як він зараз цілує її живіт, забувши про цигарку, не личить тому, що трапиться за кілька хвилин.

— Вже йдеш? — з жалістю спитав Ян, коли вона вибралася з-під нього й почала одягатися.

— Йду.

Стефанія не дивилася на нього. Одяглася, дозволила йому застібнути блискавку на її сукні. Заплющила очі, коли обійняв зі спини і вклав підборіддя на її плече.

— Коли наступного разу побачимося? — прошепотів.

Вона мовчала.

— Стефаніє?

— Яне… Все вирішилося з твоїм контрактом, отже, у нас більше немає причин бачитися.

— Що? Жартуєш? — Він спіймав її за плечі, розвернув до себе. — Навпаки. Тепер нас ніхто не застукає, ми не бачитимемося в студії, зможемо не прикидатися. Стане легше, коли зустрічатимемося подалі від людських очей!

— А уяви, наскільки буде легше, якщо взагалі не доведеться шукати нагод для зустрічей і конспіруватися.

— Ні! Не кажи, що ти…

— Кажу, Яне. Це все.

Вона важко ковтнула, перш ніж подивитися на нього.

— Ти не можеш! — вигукнув він. Занурив обидві п'ятірні у волосся, матюкнувся.

— Можу. Мушу.

— Стефаніє…

— Мені було добре з тобою. Я не шкодую. Пробач.

Вона поклала долоню на його щоку, погладила, й цей жест раптом здався йому не ніжністю, а знущанням. У пориві відчаю і гніву він спіймав її зап'ястя, грубо відштовхнув. Навіть встиг за долю секунди стиснути так сильно, що залишив червоний слід.

— Не треба тепер втішати мене! — виплюнув.

Стефанія подивилася на свою руку, завела її за спину, щоб сховати пальці, що тремтіли.

— Я лише сказала правду.

— Сказала? Тоді йди. Я… я вже просив тебе, благав передумати, залишитися зі мною, а ти… Чорт. Знаєш, що злить? Я знав, що це трапиться. Знав! Але все одно не готовий. Йди собі!

Вона позадкувала. Зробила крок, другий, перш ніж вхопити сумочку і відвернутися, піти геть рівним кроком до дверей і одразу за ними відчути, як підгинаються коліна.