Читати книгу - "До зустрічі ніколи, Меланія Арт"

Через годину – знову немає відповіді. Дратуюся ще більше, адже ненавиджу, коли мене ігнорують.

Ще через годину вирішив піти і прибити телефон білявці до руки, щоб вона постійно була на зв’язку, коли мені потрібна. Смикнув за двері її кабінету, але виявив, що той зачинений. Оце вже дивно. Ніяких зустрічей сьогодні немає, наскільки я знаю, а обід вже пройшов…

– Властиславе Романовичу, ви Ніку шукаєте? – пролунало в мене за спиною.

Розвертаюся і бачу, що це Аніта до мене звертається. Я ще не забув, що вона прогнулася під Хоменко, але вирішив не підіймати цю тему зараз.

– А ти знаєш, де вона? – спитав максимально байдуже, ніби просто з ввічливості.

– Де вона, не знаю, але точно знаю, що її сьогодні не буде в офісі. Вона ще вчора всіх попередила, – ага, всіх попередила, а я – не гідний. Все як завжди.

– Дякую, Аніто, – сказав і пішов в свій кабінет, стримуючи лють. 

Мені взагалі все одно, де вона там ділася. Не прочитає повідомлення – отже, це буде на її совісті. 

Через пів години зрозумів, що робота в мене сьогодні не йде, тож вирішив піти трохи раніше. Краще поїду в тренажерний зал, який останнім час постійно відкладаю “на потім”. Декілька годин активного тренування – саме те, що мені зараз потрібно. А потім вдома можна буде й знову трохи попрацювати з чистими думками.

***

Коли вийшов із залу, на вулиці вже почало темніти. Сів в машину і зрозумів, що мій телефон весь цей час знаходився тут. Розблокував, щоб подивитися, чи не відповіла Хоменко, але замість цього побачив, що в мене два пропущені виклики від незнайомого номеру. У моїй професії кожен такий дзвінок може бути серйозним, тож я одразу телефоную у відповідь.

– Так, – відповідає якийсь хлопець, голос якого мені здався надто знайомим.

– Вітаю. Ви дзвонили мені години дві тому.

– О, то ви господар Мейсона! – вигукує, а я намагаюсь зрозуміти, звідки він знає ім’я моєї собаки.

– Ем, так. А ви, перепрошую, хто?

– Ми з подругою знайшли Мейсона в парку декілька годин тому і зрозуміли, що він загубився. Тому я вас і набирав, щоб повідомити про це.

Мейсон загубився? Мій Мейсон?! Чому я тільки зараз про це дізнаюся?!

– Навіть не знаю, що сказати, – відповів, потираючи потилицю. – Мені ніхто не повідомив, що він зник. Скажіть, де ви зараз знаходитеся? Я хочу забрати його.

– Він не в мене. Подруга взяла його до себе додому, тож ви зможете забрати Мейсона в неї. Записуйте адресу, – він продиктував, а я зрозумів, що вулиця знаходиться доволі далеко.

– Буду через годину, – відповів, орієнтовно розраховуючи час на дорогу. – Дякую, що не залишили Мейсона і що зателефонували мені. Дуже дякую!

Говорив щиро, адже розумію, що рідко коли люди можуть ось так звернути увагу на собаку, яка загубилася. Зазвичай, всі просто проходять повз.

– Подрузі моїй подякуєте, – весело відповів незнайомець.

– Обов’язково, – сам не втримався від посмішки і поклав трубку.

Рушаю з місця і телефоную хатній робітниці, використовуючи гучний зв'язок, адже саме вона вигулює Мейсона, коли я на роботі. Так і дізнаюсь, що Марина Дмитрівна не втримала пса, коли той погнався за котом, а не подзвонила, адже все ще ходить по вулицях і сподівається його знайти. Вона плакала у трубку і повторювала, як їй шкода. Я запевнив, що Мейсон вже знайшовся і все добре, а потім наказав їхати додому. Зі всіма могло статися, але попросив, щоб більше нічого від мене не приховувала.

***

Рівно через годину я стукав у двері потрібної квартири. Відповіді довго не було, тож я почав сумніватися, чи взагалі правильно запам’ятав слова хлопця. Аж тут почув, що хтось наближається з того боку.

В наступний момент двері відчинилися, а потім різко зачинилися.

Не зрозумів, це що Хоменко там?! Та ні, мені точно здалося.

Через секунд тридцять двері знову відчинилися, і я зрозумів, що мені точно не здалося. 

– А ти що тут робиш? – не втримався від запитання, а потім до мене дійшло…

– Ти програв! – вигукнула білявка, яка теж одразу зорієнтувалася в ситуації.

Чорт! Ну як так можна було? Голова взагалі сьогодні не на місці! Я ж кажу – поганий день!

Так, потрібно зібратися. 

– Ні, не програв, – відповідаю спокійно і тут згадую про ще одну умову нашого "договору". – У мене є право вето, забула?

– Е, ні. Це так не працює, – категорично заявила мені. – Про таке повідомляють завчасно.

– Працює, – скопіював її тон. – Вважай, вето автоматично активувалося, коли я заговорив до тебе, – не думав, що саме я першим буду викручуватися в такій ситуації, але маємо, що маємо.

– Ти підлий, Гордич, знаєш це? – сказала, склавши руки в боки.

– Ні, я просто знаю, коли варто згадати правила гри, Хоменко, – відповів, дивлячись їй прямо в сині очі, а потім нарешті звернув увагу на те, який вона має вигляд.