Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

16. МІ-СІя — забути

— Вітаю з початком нашої співпраці! — пафосно виголосив Роман і простягнув руку Янові для потиску. — Вірю, що для нас обох це новий етап!

— Я теж на це сподіваюся.

Ян підвівся і потиснув руку свого нового продюсера.

Фактично його чекало не так багато змін. З ним залишилися працювати Таня й Оля, музику він і далі міг писати за велінням серця, виступи й маркетингова стратегія були розписані на кілька місяців наперед. Чого не вимагав Роман, то це притримання якогось образу й стилю. «Музикантів не можна сковувати!» — повторював він. Тому Янові тепер можна було грати і на піаніно, і на гітарі, можна було одягатися у що заманеться, рекламувати все, що пропонуватимуть, курити на людях і бути собою, таким, як захочеться. Роман не збирався когось з нього ліпити, лише хотів заробляти гроші на тому, ким Ян був.

Стефанія не мала претензій щодо свого вкладу. Пішла тихо. Залишила йому свої напрацювання, ідеї, а головне — нотатник.

Він, цей нотатник, лежав у кутку столу й мозолив око щоразу, коли Ян заходив у свою студію. Не торкався його, не міг, вважав, що неправильно й далі писати вірші на її слова. Злився на неї. Майже ненавидів. І відчував ломоту у всьому тілі від неможливості побачити її, торкнутися, поцілувати чи обійняти.

Того дня в готелі він кричав, бив кулаком у стіну і гучно лаявся. Потім спохопився, побіг за нею, але вже й сліду її не було. Пішла без вагань.

Він витримав три дні. А тоді почав писати — не відповідала. Телефонував — не відповідала. Приїхав під її дім. Посидів у таксі, але не вийшов. Побачив, як вона вийшла з дому разом з Володимиром. Вони сіли в одне авто і кудись поїхали. Це отверезило. Стефанія не була сама, не потребувала втіхи, не страждала.

Інша справа — він.

Його ліками була музика. Музика з нього лилася сильніше, ніж будь-коли. Він брав гітару або сідав за клавіші й грав, грав, грав… До знесилення, до болю в голові. Часом грав музику, а часом просто навіжено тарабанив по клавішах у пориві люті.

— Яне, все добре? — Зазирнула до нього в кабінет Таня в один з таких моментів. — Ти ламаєш свій синтезатор чи що робиш?

— Нічого. Вибач. Я просто… Не зважай. Все добре.

Вона похитала головою. Йдучи, тихо сказала:

— Знайди собі когось. Це помічне.

Він гірко всміхнувся, коли за нею зачинилися двері. Ідіот. Придурок. Якщо хтось в оточенні й не здогадувався про їхній зі Стефанією роман, коли той був у розпалі, то здогадався тепер, коли все закінчилося.

Іноді він довго ходив вечірніми вулицями. Натягував на голову капюшон худі, багато курив. Чого не робив, то це не пив. Міг злитися на Стефанію скільки завгодно, але її настанову добре пам'ятав. Під впливом алкоголю міг наробити дурниць, тому навіть не дивився в бік винних полиць у супермаркеті й не наближався до клубу. Хотів би піти в клуб, може, вдалося б підчепити розраду на одну ніч. Але там була б випивка. Не встояв би, а потім очунявся б біля порога Стефанії. Можна було б зареєструватися в тіндері чи іншому додатку для знайомств, але якщо його фейс там впізнають (а впізнають точно!), виникне багато запитань — як-не-як на всіх інтерв'ю розповідав, що закоханий. Слава виливалася в те, що він навіть погорювати через розбите серце не міг так, як хотів.

Ось тому йому залишалася тільки музика. Він скоса поглядав на нотатник Стефанії, але принципово його не торкався. Писав музику на власні тексти.

— Як вам? — запитав після того, як зіграв нову пісню перед Олею, Танею і Романом.

Його есемемниця дивилася у стелю, наче запитання її не стосується. Таня з наповненим журбою поглядом похитувала головою. А Роман м'яко сказав:

— Непогано, але… У тебе ж ще є вірші Стеф, правда? Я з нею говорив, вона дозволила їх використовувати. З правами і роялті розберемося. Просто візьми їх, гаразд? Навіщо вигадувати щось нове, якщо маємо гарні тексти?

Ян кивав, але все одно намагався написати щось своє, хоча б на половину таке зріле й вишукане, як писала Стефанія. От лише під його тексти хотілося не грати ліричні мелодії, а здуру тарабанити по клавішах.

Він пересилив себе. Взяв її нотатник і написав мелодію на її вірш. А потім наступну.

У студії йому було трохи комфортніше, ніж вдома. На ліжку, на якому кохався з нею багато разів, тепер спалося тривожно. Іноді вона снилася, але незмінно приходила у снах сумною, іноді разом з нею снився Володимир. Такі ночі Ян ненавидів понад усе. Тому шукав собі занять і приводів, щоб лише не йти додому.

І так ноги його нарешті принесли до батька. Впродовж останніх місяців, після виступу в торговому центрі, вони з батьком кілька разів говорили по телефону, кілька разів Ян навідувався у рідну квартиру.

Але цього разу просто вийшов у супермаркет. Вийшов, а повертатися додому не захотів. Тому накупив улюблених продуктів батька і поплівся до нього.

Яна зустріла тама стара майстерня, той самий батько, згорблений над чиїмось босоніжком.

— Привіт, тату. Можна мені тут посидіти?

Ян поставив пакет на землю і сів прямо на підлогу біля вікна.

— Так, ніби я колись тебе виганяв, — буркнув батько, ледь глянувши на сина.

— Але й не дуже радів моїм приходам.

Данило не мав, що відповісти. Пробубонів собі під ніс нерозбірливе виправдання. Доки не полагодив застібки на босоніжках, більше не підняв очей на Яна. Лише закінчивши, заніс взуття на поличку, де лежали готові замовлення, зробив помітку у своєму журналі й підійшов до сина.

— Що в пакеті?

— Випічка, молочне, запечене м’ясо, курячі гомілки… Все, що ти любиш. — Ян стенув плечима. Задер голову і просто дивився на батька, не підводився.

— Думаєш, я не маю, за що купити їсти?

— Та ні. Просто тепер у мене водяться гроші. Хіба я не можу тебе пригостити?

Данило взяв пакет, зазирнув до середини і сказав:

— Пішли додому, повечеряємо разом.

Ян не підозрював, що домашня вечеря з батьком — саме те, що йому потрібно. Не підозрював, доки не сів за стіл, а батько не почав чаклувати біля плити. Якщо відверто, кухар з нього був такий собі. Після смерті Янової матері їхній сімейний раціон складали здебільшого омлети, смажена картопля, макарони з сосисками, іноді в батька виходив який-небудь суп, але коронною стравою були смажені в кетчупі й майонезі курячі гомілки. Якось Ян розповів про це Стефанії, й вона здивувалася, як це в нього досі здоровий шлунок.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍