Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

Вона зупинилась, схлипнула.

- Я… бачила багато страшного. А потім, одного дня до нас прийшов чоловік. Старий такий, змучений, ледь йшов бідний. Сказав, що у нього вдома є солдат поранений. Він знайшов його у себе на городі безпритомного. Ховав від німців. Лікував як міг, самотужки. А коли вже фашисти відступили, небезпеки не було, то й прийшов просити про допомогу.

- То це був Андрій?… - ледве чутно прошепотіла Богдана, тільки губами.

- Так. Поранення важке. Живіт, рука… Та дід той Ілля, його можна сказати з того світу вернув. Ми одразу ж Андрія забрали в лікарню. Операція, реанімація, більше місяця без свідомості був. Потім - у Київ, бо ще операцію треба було робити ще одну і складнішу. І ось, щойно почав вставати і говорити, перше що зробив - листа попросив написати. Для тебе. Він усе памʼятає. І тебе згадує постійно, і дітей.

Богдана сиділа ніби закамʼяніла. Очі - червоні, щоки вологі. Вона не ридала - це були сльози, які лились самі. Сльози потрясіння і щастя, які ще не мали форми.

- Де він? Я поїду до нього. Негайно! - її голос набирав сили. Вона встала, ніби прокинулась після важкого сну. - Я… я йому речей зберу. Теплого… їжу, білизну, бульйон обовʼязково зварити!

- Богдано! - зупинила жінку Зіна мʼяко, але впевнено. - заспокойся. Я знала, що ти так скажеш. Я записала ось тут лікарню і адресу - жінка простягла Богдані аркуш паперу. - Сьогодні ввечері є потяг до Києва. Ти встигнеш.

- Їжу ж нести можна?

- Та його там годують добре. Ще й зіпсується в дорозі. Головне для нього зараз аби ти приїхала.

- Так, одяг… я йому одяг складу. - не вгамовувалась Богдана. Вона металась по кімнаті, мов у неї відросли крила. Все її єство кричало: живий!

І лише тоді, коли почала складати речі у валізу, вперше за довгі місяці відчула - дихає легко і вільно, на повні груди.

  Богдана вже не знаходила собі місця. З кожною хвилиною очікування серце билось все частіше, мов птах у клітці. Вона рахувала години до повернення дітей, а думки кружляли навколо єдиної новини, що палала в ній, як полумʼя свічки в темряві - Андрій живий. Із цією новиною вона носилася, мов із таємницею, надто святою, щоб виголосити її в поспіху, та в той же час, надто радісною, щоб мовчати. Робота не клеїлась. Руки не слухалися, а думки зрадливо тікали в майбутнє - до миті, коли вона скаже в голос головне. Вона швидко приготувала вечерю.

  І ось ця мить, повна затишшя та передчуття. Рідні обличчя поруч, очі стурбовано дивляться на матір, яка збуджено та нервово поглядає на них.

- Тато живий… - на одному диханні мовила вона. Стиха, але впевнено. Ці слова злетіли з її уст як молитва, як одкровення. У кімнаті запанувала така тиша, що здавалось навіть повітря зупинилось.

Іван завмер, стискаючи в долонях чашку - його погляд пронизував матір до самого серця. Люба мовчки прикрила рота рукою - сльози блищали в її очах. Лише Надія зворушено прошепотіла:

- Яка радість…

  І тоді мовчання прорвалося. Слова посипались градом: «Де він?», «Як ти дізналась?», «Коли приїде?» - кожне питання, мов промінь надії, що прорізав довгу темряву їхніх сумнівів. Богдана, ледве встигаючи відповідати, розповіла про Зінаїду, що принесла листа написаного Андрієм, а також про рішення їхати до Києва.

  В очах дітей світилась віра й очікування - мов ранкове сонце після довгої ночі. Вони з радістю проводжали матір в дорогу. Та ж на прощання просила Івана наглядати за сестрами, а дівчатам наказувала готувати та прибирати.

  У поїзді Богдана не могла заснути. Думки плуталися, як вузли на нитці, що рветься. Уява малювала безліч картин зустрічі: його обличчя, його голос, його руки. Вона боялась - не того, що він змінився, а того, як не образити чоловіка своєю реакцією на його рани - видимі та невидимі.

   Київ зустрів її ранковим морозом, хрустом снігу під ногами, та запахом диму з димарів, що змішувались з вітром - холодним та колючим. Місто дихало буденністю: трамваї дзеленчали, як дзвони на Різдво, люди поспішали, не здогадуючись, що десь поруч - маленьке диво.

  Вона стояла перед лікарнею, яка здавалась надто сірою та похмурою на фоні біло-засніжених дерев і тримала в руках клаптик з адресою, як талісман. У середині - запах ліків, ехо кроків у коридорі й напруга, що росла з кожним метром.

  Палата. Двері відчинилися - і світ на мить зупинився. Він сидів на ліжку. Блідий, змарнілий, але найголовніше - живий.

  Вона не говорила. Слова були зайві. Підійшла мовчки, сіла поруч і обійняла - так, ніби хотіла переконатись на дотик, що це не сон.

- Живий… - тільки й прошепотіла. Сльози текли в обох.

Їм не потрібні були слова. Погляду було досить, щоб все зрозуміти: їй - що він пройшов крізь жах, але не втратив серця; йому - що вона чекала, вірила й молилась. І ця мовчазна зустріч була красномовнішою за тисячі промов.

  Тим часом, коли Богдана вже тримала за руку Андрія, ніби боялась відпустити його знову, в домі, де ще недавно лунали сльози радості, пролунав стук у двері. Анатолій, як завжди, прийшов із добрим серцем і свіжим хлібом у торбинці. Мороз щипав щоки, а душа прагнула тепла - не лише тілесного, а й людського. Він хотів побачити Богдану, поговорити, може навіть… сказати, що скучив. Йому здавалося, що має право на трохи світла в її житті, яке самотньо горіло всі ці роки.

- Доброго вечора дядько Толю! Проходьте, я вас зараз чаєм пригощу. На вулиці так холодно! - привітав його Іван тепло, щиро, як завжди.

- Привіт Іване! Як справи? Як робота?

- Та все як завжди. - відповів хлопець з усмішкою. - Стабільно й цікаво.

Анатолій переступив поріг, зайшов до кухні, мимохідь кинув погляд у вітальню - там, де звично чекала на нього Богдана. Але сьогодні її не було. Щось було не так. Це відчувалось ще до слів.

- А мама десь вийшла? - спитав з удаваною легкістю.

- Мама… вона до тата поїхала! - весело відповів Іван. - У нас така новина!