Читати книгу - "Віддана без любові , Соломія Реус"

- До… кого? - голос Анатолія зрадницьки зірвався. Він сів, наче ноги раптом стали ватяними.

- До тата! Уявляєте! Він живий! У Києві, в лікарні. Ми самі тільки вчора дізнались про це. Мама вчора одразу ж і поїхала.

  Хлопець безпорадно переповідав історію, з тією енергією, що виривається з серця, коли від щастя хочеться кричати на весь світ. Анатолій слухав і завмирав. І всі слова били по серцю. Не боляче - просто глибоко.

  Йому здавалося, що всередині щось впало. Це була не образа. Просто щось змінилося. Мов світ на мить зупинився - і пішов далі вже іншим шляхом. У грудях стиснуло, наче не було чим дихати, але в цьому стисканні жила не ревність, а тиха, та гірка радість.

  Андрій живий! Його друг. Побратим. Той, з ким разом пройшли крізь пекло. Той, за кого він молився, про кого згадував у тиші ночі. Не як суперник, не як тінь з минулого, а як брат.

«Хай будуть щасливі» - подумав він. І усміхнувся. Непевно, але щиро.

  А в очах раптом запекло. Незвично, нестерпно. І лише тоді він зрозумів - це були сльози. Можливо, перші за багато років. А може, й перші в житті.

  Андрій почав одужувати набагато швидше, ніж прогнозували лікарі. Чи то справді Богданина присутність мала таку зцілюючу силу, чи весна, що наближалась, приносила з собою не лише тепло, а й нову надію, - сказати важко. Але вже за півтора місяці з того моменту, як вона приїхала до нього, лікарі дозволили повертатись додому.

  Для Андрія це було не просто медичне рішення лікарів, а найсправжніше повернення до життя, якого він майже зневірився дочекатись. У серці щеміло, ніби він навчався знову жити. Заново. Він часто мріяв і уявляв як повертається додому. Уві сні бачив їх квартиру, знайомі стіни, приємний запах Богданиних пирогів, голоса дітей і як вони щасливі всі разом за столом перетинаються у щоденній метушні. Ці сни були такими теплими, але водночас і болісними. Спершу, тому, що здавались зовсім недосяжними, а потім - стали реальністю, яку він боявся втратити вдруге.

  Війна зробила його іншим. Змінила не тільки тіло, а й душу. Колись йому здавалося, що найважливішим у житті були досягнення, визнання, повага, особливо з боку високопосадовців, авторитет у колі колег. Тепер же, всі ці речі були для нього пилом на склі - прозорими, невагомими і зайвими. Тепер він знав точно: єдине, що має справжнє значення в житті - це родина. Ті, хто любить тебе не за досягнення та посади, не за гучні слова та титули, а за серце, за людяність, за те, що ти просто є.

  Але зʼявилась ще одна, непомітна для самого Андрія зачіпка на серці, що ніяк не покидала.

Зіна. Його рятівниця. Така до болі знайома, але відкрилась зовсім з іншого боку. Вона так несподівано зʼявилась у його житті у найтемніші часи. Рятувала його. Була поруч, коли він лежав на лікарняному ліжку, безпомічний, виснажений, розбитий не лише фізично, а й духовно. Вона не просто доглядала за ним із ввічливості. Вона жила поруч із його болем, приймала його страждання на себе, не зважаючи на втому, на свій особистий біль, який так ретельно приховувала. Її руки подавали йому ложку, коли він сам не міг, не те що руки підняти, а й пошевелити пальцями. Її голос і оптимізм заспокоювали його у безсонні ночі. Її очі дивились на нього з ніжністю, якої він давно не відчував. І ці очі він памʼятав до деталей. Погляд - теплий, лагідний, мов весняне сонце, після довгої зими. Погляд, у якому не було жалю, лише співчуття і щось більше… глибше. Він добре памʼятав і знав, що вона була поруч завжди. У миті, коли приходив до себе, вона завжди була поруч. Памʼятав, як ввечері після операції, коли його тіло ще спало під дією наркозу, вона сиділа поруч, тримала за руку. Голова її схилилася до краю ліжка, і він чув крізь туман сну її голос, тремтячий, майже без звучний:

- Все буде добре… ти будеш жити… - повторювала як молитву.

Він ніколи не забуде тих слів, тих сліз, що капали на його руку. І в ту мить, коли життя ще балансувало на межі, вона вже тримала його - ніби повертала назад.

  І ось, тепер, коли поруч була Богдана, його законна дружина. Вірна і уважна, яка робила все для його одужання… він раптом ловив себе на думці, що шукає очима іншу. Її, Зіну. Його ніби розривало навпіл. З одного боку - подяка і любов до дружини, сімейний обовʼязок, цінності того, що вони пройшли разом. А з іншого - несподіване, тихе, майже соромʼязливе почуття до жінки, яку так давно знав, але не бачив ще такою.

  Зіна постала перед ним зовсім інакшою, ніж він знав її раніше. Не суворою, не зайнятою вічно важливими справами. А ніжною, справжньою, простою у своїй турботі. Її присутність в його памʼяті була мов тепла хустка, загорнута навколо душі. І щоб він не робив, якби не переконував себе, що все позаду - вона залишалась там. У погляді. У дотику. У памʼяті.

  Андрій лякався сам себе, бо розумів: можна зрадити тілом, але серцем зрадити важче. І поки він, запевняв себе, що не може, не має права, що зобовʼязаний залишитись із дружиною, десь глибоко в ньому вже проростав паросток іншого кохання.

  Кохання якого він не планував, бо сам собі обіцяв кохати Богдану все життя. Але воно просто сталося.

   Весна впевнено вступала в свої права. Вона приходила не різко, а обережно, як довгоочікуваний гість, вона ще вагалась, чи можна роздягнути дерева від снігових шуб, але водночас лагідно торкалась кожного пагону теплом. Київ розквітав після довгої та виснажливої зими, ніби намагався стерти з памʼяті сліди війни, що ще недавно бриніла в кожному закутку, кожному звуці, кожному погляді перехожого. Сірі фасади будинків знову набували теплого відтінку на весняному сонці, на вулицях ставало більше сміху, звуків, що давало звістку про те, що місто живе попри все. І від цього всього хотілось жити і самому.

  Саме в ці дні Богдана й Андрій повернулись додому. Дім зустрів їх мовчазно - знайомими стінами, скрипом вхідних дверей, запахом висохлого дерева. Але найтеплішим була зустріч із дітьми. Їхні обійми були як ніколи щирими, міцними, з легким присмаком страху, ніби боялись, що батько знов зникне. Іван не відходив від нього ні на крок, Люба носила чай, ковдру, все що тільки могла запропонувати батькові. А Надія мовчки сиділа поруч, тримаючи його за руку. Для них це було - як нове знайомство з батьком, який повернувся з того боку, де було суцільне пекло і тиша.