Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

я, напевно, єдиний у Ширі бачив таємну книгу цього старого.

— Ти читав його книгу! — скрикнув Фродо. — Небеса милосердні! Невже тут нічого не можна приховати?

— Не від усіх, я би сказав, — відповів Мері. — Та я лише разок заглянув у неї краєм ока, та й це далося мені нелегко. Більбо ніколи не кидав книжку будь-де. Цікаво, що з нею трапилося? Хотів би поглянути на неї ще раз. Вона в тебе, Фродо?

— Ні. У Торбиному Куті її не було. Мабуть, Більбо забрав її.

— Отож, як я й казав, — вів далі Мері, — я тримав свої знання при собі аж до цієї весни, коли ситуація стала серйозною. Тоді ми і змовилися між собою; а тому що в нас теж були серйозні наміри і ми мали робити своє діло, то були не надто делікатні. Ти-бо міцний горішок, якого важко розколоти, а з Ґандальфом діло ще гірше. Та якщо бажаєш познайомитися з нашим головним слідчим, то я можу тобі його відрекомендувати.

— Де ж він? — запитав Фродо, озираючись навсібіч, ніби чекав, що з кухонної шафи виступить якась зловісна фігура в масці.

— Підведися, Семе! — сказав Мері; й Сем устав, почервонівши від вуха до вуха. — Ось наш збирач інформації! І, присягаюся, зібрав він чимало, перш ніж його упіймали. Після того він, по-моєму, вирішив, що його тимчасово звільнено від обов’язків, і замовк.

— Семе! — скрикнув Фродо, почуваючи, що здивуватися сильніше просто не здатен і що не в змозі розібрати, сердитий він, вражений, утішений чи просто дурний.

— Так, пане! — сказав Сем. — Дуже перепрошую, пане! Та я не готував тобі нічого поганого, пане Фродо, як і панові Ґандальфу. Він має рацію, подумай про це; і коли ти сказав: Піду сам, — він сказав: Ні! Візьми того, кому довіряєш.

— Але мені здавалося, що я не можу довіряти нікому, — відказав Фродо.

Сем глипнув на нього невдоволено.

— Усе залежить від того, чого ти хочеш, — утрутився Мері. — Можеш повірити, що ми пройдемо з тобою через вогонь, воду та мідні труби — до самого кінця. А ще можеш повірити, що ми збережемо будь-яку твою таємницю — і то ліпше, ніж ти сам. І не мрій, що ми дозволимо тобі самому зустрітися з бідою й піти, не прохопившись і словом. Ми, Фродо, твої друзі. Хоч круть, хоч верть. Ми знаємо більшість із того, що розповів тобі Ґандальф. Нам чимало відомо про Перстень. Ми жахливо боїмося — та однаково йдемо з тобою чи за тобою, ніби мисливські пси.

— І, зрештою, пане, — додав Сем, — тобі слід прислухатися до поради ельфів. Ґільдор сказав, аби ти взяв зі собою того, хто бажає піти, — й цього ти не заперечиш.

— Я і не заперечую, — мовив Фродо, дивлячись на Сема, який тепер широко всміхався. — Я не заперечую, проте вже ніколи не повірю в те, що ти спиш, — байдуже, хропітимеш ти, чи ні. Дам тобі добрячого стусана, щоби переконатися. А ви — ви просто зграйка облудних негідників! — сказав, звертаючись до інших. — Але грець із вами! — Фродо засміявся, підводячись і розмахуючи руками. — Я здаюся. Скористаюся Ґільдоровою порадою. Якби небезпека була не така страхітлива, я танцював би на радощах. Але навіть тепер почуваюся щасливим — щасливішим, аніж був тривалий час.

— Добре. Це вирішили. Триразове «ура» на честь капітана Фродо та його загону! — закричали гобіти й пішли у танок довкруж нього.

Мері й Піпін затягли пісню, яку, вочевидь, спеціально приготували для такої нагоди.

Її склали за взірцем ґномівської пісні, що запалила Більбо під час давньої його пригоди, і вела її та сама мелодія:

Покидаєм дім. «Прощай!» — гукнім.

Хай вітер дме, і дощ при нім,

Рушаймо пріч, допоки ніч,

Крізь ліс густий за гори йдім!

У Рівенділ, ельфійський діл,

Де мла з туманами навпіл,

Крізь пустку й твань спішім у рань,

Не знаючи, куди звідтіль.

Скрізь вороги, жах навкруги,

І наша постіль — рінь, луги, —

Такий наш труд, допоки тут

Зло переможем до ноги.

Рушаймо пріч! Рушаймо пріч!

Мерщій у путь, допоки ніч!

— Дуже добре! — сказав Фродо. — Проте в такому разі нам слід іще багато що залагодити, перш ніж підемо спати — цієї ночі, принаймні, під дахом.

— Ох! Це ж була тільки поезія! — мовив Піпін. — Чи ти і справді хочеш вирушати, допоки ніч?

— Не знаю, — відповів Фродо. — Мене лякають ті Чорні Вершники, і я переконаний, що нам небезпечно довго затримуватись у якомусь одному місці, особливо там, куди, як усім відомо, я збирався. Ґільдор також радив не зволікати. Проте я би дуже хотів побачити Ґандальфа. Я помітив, що навіть Ґільдор збентежився, дізнавшись, що Ґандальф так і не з’являвся. Тут важать два моменти. Як швидко Вершники дістануться до Цапограда? І як швидко ми зможемо звідси вибратися? Приготування заберуть трохи часу.

— Відповідь на друге запитання, — сказав Мері, — така: ми зможемо вирушити за годину. Я майже все підготував. У стайні за полями стоять п’ять поні; запас харчів і спорядження складено, тож треба взяти ще хіба трохи одягу про всяк випадок і якоїсь їжі.

— Бачу, ваша змова виявилася вельми вдалою, — втішився Фродо. — Та що його робити з тими Чорними Вершниками? Чи безпечно буде почекати на Ґандальфа ще один день?

— Це залежить від того, що, на твою думку, ці Вершники збираються робити, коли знайдуть тебе, — відповів Мері. — Вони могли вже дістатися сюди, якщо їх, певна річ, не перепинили біля Північної Брами, де Живопліт добігає до самого берега річки по цей бік Мосту. Вартові не пропустять їх уночі, проте Вершники можуть прорватися, застосувавши силу. Навіть удень, гадаю, Вершників затримають — принаймні доти, доки сповістять про них Господаря Дому: вартовим не сподобається їхній вигляд, адже Вершники точно їх налякають. Одначе, звісно, Цапокрай довго не вистоїть супроти рішучого нападу. До того ж, цілком вірогідно, що вранці навіть Чорного Вершника, котрий під’їде і запитає про пана Торбина, все-таки пропустять. Бо чи не всім відомо, що ти повернувся сюди, щоби жити у Струмковій Улоговині.

Фродо на мить замислився.

— Я вирішив, —