Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

нарешті озвався він. — Вирушаю завтра, щойно почне світати. Проте дорогою не піду: вже безпечніше, ніж іти дорогою, було би зачекати тут. Якщо я вийду через Північну Браму, про мій відхід із Цапокраю негайно стане відомо, а треба щоби це бодай кілька днів було в таємниці. Ба більше, за Мостом і за Східною Дорогою біля кордонів точно стежитимуть, байдуже, чи поталанить котромусь Вершникові пробратися до Цапокраю, чи ні. Нам не відомо, скільки їх, але є щонайменше двоє, а може, й більше. Єдине, що нам залишається, — піти в цілком несподіваному напрямку.

— Але це означає лише те, що треба йти у Праліс! — зойкнув нажаханий Фредеґар. — Не варто навіть думати про таке. Це так само небезпечно, як і Чорні Вершники.

— Не аж так, — заперечив Мері. — Звучить майже зухвало, та Фродо правий. Це — єдиний шлях, аби піти і не відразу потягти за собою переслідувачів. Якщо нам пощастить, здобудемо добру фору.

— Де вже нам пощастить у Пралісі, — правив своєї Фредеґар. — Там не щастить ніколи й нікому. Ви заблукаєте. Гобіти туди не потикаються.

— Ні, потикаються, — сказав Мері. — Брендіцапи там бувають — часом, коли на них щось находить. Ми маємо приватний вхід. Фродо був там одного разу, колись давно. І я бував кілька разів: зазвичай удень, коли дерева сонні та цілком спокійні.

— Що ж, робіть, як вважаєте за краще! — відказав Фредеґар. — Я боюся Пралісу дужче, ніж будь-чого, про що знаю: історії про нього — то суцільні жахіття; проте ледве чи до мого голосу прислухаються, бо ж я не йду в цю подорож. Але мене все одно дуже тішить те, що хтось прикриє ваш тил і зможе розповісти Ґандальфові, що ви утнули, коли той з’явиться, а з’явиться він, я певен, уже незабаром.

Хоч як Феті Виприн любив Фродо, йому не хотілось ані покидати Шир, ані досліджувати, що існує поза ним. Родина Феті походила зі Східної Чверті, а саме — з Кривобродів на Мостолуках, — але він ніколи не переходив через Міст на Брендівинній. Завданням Феті, згідно з первісним планом змовників, було залишитись удома, віднаджуючи допитливих, і якомога довше вдавати, що пан Торбин усе ще мешкає у Струмковій Улоговині. Феті навіть притяг старий одяг Фродо, щоби вдало зіграти свою роль. Гобіти мало думали про те, якою небезпечною вона може виявитися.

— Чудово! — сказав Фродо, коли його посвятили в подробиці. — Інакше ми не змогли би передати вістку Ґандальфові. Зрозуміло, я не знаю, чи вміють ці Вершники читати, чи ні, та я не ризикнув би нічого писати, бо вони можуть удертись у дім і обнишпорити його. Проте, якщо Феті згоден тримати оборону і я буду впевнений, що Ґандальф знатиме, яким шляхом ми пішли, — тоді вирішено. Завтра рано-вранці я іду до Пралісу.

— Так-таки так, — погодився Піпін. — Загалом, наша робота мені подобається куди більше, ніж робота Феті: ждати тут, доки приїдуть Чорні Вершники.

— Почекай-но сам і побачиш, чи буде тобі добре в Лісі! — сказав на це Фредеґар. — Завтра в цей самий час тобі кортітиме знову бути тут зі мною.

— Марно про це сперечатися, — мовив Мері. — Нам іще треба все прибрати й остаточно завершити приготування, перш ніж підемо до сну. Завтра вдосвіта я всіх вас розбуджу.

Коли гобіти врешті дісталися до ліжок, Фродо ще якийсь час не міг заснути. У нього боліли ноги. Та він радів, що вранці поїде. Урешті-решт, його зморив неспокійний сон і йому примарилося, наче він дивиться з високого вікна на темне море переплетених дерев. Унизу між корінням повзали та щось винюхували якісь істоти. Фродо був певен, що рано чи пізно вони вловлять його запах.

Потім удалині зашелестіло. Спершу він подумав, що то сильний вітер шумить листям у лісі. А тоді збагнув, що то не листя, а шум далекого Моря — звук, якого він ніколи не чув насправді, та який часто тривожив його у снах. Зненацька Фродо опинився десь посеред відкритого простору. Дерева зникли. Він був на якомусь похмурому вересовищі, й у повітрі дивно пахло сіллю. Звівши погляд, він побачив перед собою гінку білу вежу, яка самотою стояла на високій кручі. Фродо охопило непереборне бажання піднятися на вежу, щоби побачити Море. Він почав було поволі дертися кручею до вежі, коли це в небі раптом зблиснуло світло і пролунав гуркіт грому.

Розділ 6

Праліс

родо зненацька вихопився зі сну. У кімнаті було ще темно. Мері зі свічкою в руці стояв за дверима й гамселив у них.

— Та годі вже! Чого тобі? — запитав Фродо, все ще тремтячи і не цілком прокинувшись.

— Чого мені? — скрикнув Мері. — Вставай! Уже пів на п’яту і надворі страшенний туман. Ну ж бо! Сем готує сніданок. Навіть Піпін — і той давно не спить. Я саме зібрався піти осідлати поні та привести одного, котрий повезе наші речі. Розбуди лайдака Феті! Він повинен устати і провести нас.

Трохи по шостій п’ятеро гобітів були вже готові рушати в дорогу. Феті Виприн іще позіхав. Усі крадькома вийшли з будинку. Мері, ведучи нав’юченого поні, йшов попереду, обравши за шлях стежину, що збігала між кількома деревами позаду будинку, а потому навпростець через смугу ланів. Листя на деревах блищало, з усіх галузок звисали краплі води, трава сіріла від холодної роси. Ніде нічого не ворушилось, а далекі звуки видавалися близькими та добре чутними: десь на подвір’ї заґелґотав якийсь птах; скрипнули, зачинившись, двері самітної оселі.

Поні чекали на них у стаєнці — сильні невеликі тварини тієї породи, яку дуже любили гобіти: нешвидкої, проте здатної працювати цілісінький день. Мандрівники посідали верхи і незабаром занурилися в імлу, яка спершу мовби неохоче розступилася перед ними, а потому лиховісно зімкнулася позаду. Через годину повільного мовчазного шляху перед ними зненацька виринув Живопліт, високий і всуціль помережаний срібним павутинням.

— І як же ви збираєтеся крізь нього пролізти? — запитав Фредеґар.

— Їдь за мною, і сам усе побачиш! — відповів Мері.

Він повернув ліворуч і рушив уздовж Живоплоту.

Невдовзі гобіти дісталися до місця, де пліт угинався всередину, тягнучись понад краєм улоговини. На певній відстані від Живоплоту був рів, що плавно заглиблювався в землю. Стіни його були вимощені