Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Розділ 22. Айлін. Мемуари.

Все так дивно й незрозуміло… Та ніч з Тімом… Насправді здивувалася, бо думала, що то Валера вже чекав на мене… Але ж він і не прийшов…

Від останньої думки я аж сіла на ліжку, відкинувши телефон у бік. Та не міг він там бути.

– Але що, як був і побачив нас? А хоча яка різниця? – пробубніла я й підібгала до себе коліна.

Карім збирається в Стамбул до мого агента, а мене щось ніби тримало на острові. Помічничок мав гарний привід знову прочитати мені нотацію. Негідник, вкотре для чогось нагадав мені задля чого взагалі затіяли всю цю гру з конкурсом. І тепер я ніби стояла на роздоріжжі, а вказівник вказував три напрями: Баязид, Тимур та Валерій. Й розуміла, що я заплуталась, боялась прийняти неправильне рішення, адже усі вони чудові автори, гарні та цікаві особистості… Але чого хочу я? 

Засмутившись, я підвелась з ліжка й підійшла до вікна. Лише по одних темних кучериках та міцній спині можна було зрозуміти, що то був Валерій. Навіть ззаду він здавався надзвичайним і не розуміла чому так привертав до себе мою увагу. Та склалося враження, що він анітрохи не засмучений тим, що наше побачення не відбулося. Попри те, цей хлопець викликав дивні відчуття всередині.

Як би прикро не було визнавати це, а й Баязид та Тимур так само бентежили мене. І це починало дратувати, бо звичайнісінька пригода з книгою вже переростала у щось більше… У щось, чого я досі не розуміла.

Відійшовши від вікна, я подивилася на свій ноутбук.

– Хм…

Від думки, що промайнула в голові було і страшно, і смішно. Бо ж який з мене писака, коли я актриса і лише ідеально відіграю написані кимось ролі? Та, хай там як, а я завантажила гугл документи й втупилася в екран. 

– Ну, добре. І як ви там це все робите?

Для початку написала лише “Розділ 1” і фантазія далі не йшла. Я насупилась, бо мене це не влаштовувало. Але для початку спробувала описати сюжет, яким я спробувала його уявити. 

Отже, нехай я, тобто молода актриса на ім’я…Айша, вигадає нісенітницю про книгу, якої не було задля уваги мого, тобто її, коханого Б…Башкурта. І під час мого, тобто її, вигаданого конкурсу, в життя дівчини вриваються два красені: Волкан і Темель… 

Якщо так і далі піде, то це вже буде не книга, а мемуари… І мене осяяло!

– А чому б ні? Всі зірки рано чи пізно пишуть мемуари, тож я напишу краще рано, ніж ніколи.

І що я могла сказати, окрім того, що мене понесло. Невже це так працює у всіх письменників? Але це доволі таки захопливий процес: мозок ніби перемикається на іншу хвилю, емоції, одна за одною, вирують разом з потоками крові, а тебе все несе і несе… І спиняє лише гуркання шлунку.

Подивилася на годинник. Треба ж таке! Швидесенько зберегла написаний шедевр й підбігла до дзеркала зробити людську зачіску. Для чогось ще й губи блиском підфарбувала. До дверей бігла, мало не стрибаючи, та за ними розправила плечі й поважною ходою спустилася на перший поверх. Вечеряти вирішила на терасі, мабуть, більше через те, що прагнула зустріти когось з хлопців, але вони ніби крізь землю провалились.

Хіба що один з них виріс нізвідки з-за Мехметової спини, щойно я поверталась всередину. Який же він… гарний. І щось занадто серйозний. Дивилась на нього навіть з якоюсь пересторогою, що аж холодочком по спині повіяло від його сірих очей.

– Привіт, – наважилась почати розмову, замість розглядання цього експоната.

– Доброго вечора, пані Айлін.

Нічогенько так здивував своєю офіційністю. Я на мить навіть розгубилась, але він одразу ж спробував оминути мене, та автоматично я вчепилась за його лікоть. Та що з тобою, Айлін, май гідність!

– Ем, Валерію… Маю кілька запитань…

Та про яку гідність мова, коли відчуваю ж, що кучерявчик точно ображений і тепер ще більше впевнена, що він бачив нас.

– А я не маю часу, пані. Тому, мушу перепросити, але мені вже час.

– Вночі? – протяжно та з подивом запитала я, чим, мабуть, ще більше смішила його.

– Та ніби... Чи я маю у вас дозволу запитати?

І таки оминув мене й пішов до Мехмета, змушуючи дивитися на його ходу… Як він це робить, що навіть тепер від нього очей неможливо відвести? Та й куди це вони з Мехметом разом зібралися так пізно? Мимоволі, мої ідеальні брови посунулися до перенісся. Бо ж з яких це пір вони встигли ось так потоваришувати? Моє занепокоєння поведінкою Валери, непомітненько так перейшло у роздратування таким зухвалим ігноруванням моєї особистості. Це справжнісіньке неподобство з його боку! Тож тепер я маю ображатися на нього.

Гордо піднявши голову, я подалась до свого номера. Карім ще годину тому мав зателефонувати, а досі була суцільна тиша. Та й Тимура ніде не видно. Вони змовилися? Нехай навіть не думають, що змова проти мене матиме для них якісь гарні наслідки. В номер я практично залетіла й одразу ж, немов відчув, на всю кімнату загорлав мобільний.  

– Каріме! – пішла на випередження, приймаючи відеодзвінок. – Скільки можна чекати, га?! 

– Пані Айлін, – з ноткою вини, але й водночас поважно, почав він, – я мав невідкладні справи. 

– Ага, я бачу їх прямо в тебе на голові, – буркнула я, дивлячись на очі панди, які постійно сповзали на його чоло. Так мило…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍