Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

— Чому зітхаєш? — спитав батько, не повертаючись.

Ян не збирався виливати душу. Ніколи в житті він не ділився з батьком потаємним. Але слова самі зірвалися з губ:

— Я думаю про неї. А вона переступила через мене й живе собі.

— Ти хотів би, щоб не жила?

— Ні, що ти! Ні… Просто… — Він поставив лікті на стіл, потер пальцями скроні. — Не звертай уваги, це я так.

Батько зняв зі сковорідки кришку, перевернув гомілки. Кухня наповнилася звуком шкварчання й ароматом смаженого м’яса з цибулею. Живіт Яна забурчав.

— Це та жінка? — спитав батько. — Старша така. Серйозна.

— Що? Звідки ти… Звідки знаєш?

— Звідки-звідки… — буркнув і закрив кришку. Шкварчання стихло. — На твоєму виступі в торговому центрі ми говорили. Вона тебе так захищала, що я зразу подумав: щось нечисто. І ти, коли виступав, на неї дивився. Дивився й дивився.

— Господи… — Ян простогнав і затулив долонями лице.

Батько один раз побачив їх зі Стефанією й одразу все зрозумів. Хіба могли не зрозуміти люди, які бачили часто? Оля й Таня, працівники Романової студії, сім’я Стефанії… Володимир?

Вони вечеряли мовчки. Як у старі-добрі часи. Тільки чвакання й сьорбання наповнювало кухню, а на завершення було скупе Янове:

— Дякую.

Він вже думав, що піде, але батько раптом вирішив ще поговорити:

— По радіо твої пісні часто крутять. Читав твоє інтерв’ю. І це… Ну, отой магазин одягу біля метро… Там реклама з тобою висить.

— Так, я рекламую їхній одяг, а вони випустили лімітовану лінійку з цитатами з моїх пісень.

— Це добре. Добре. — Данило кивнув, водячи пальцем по столу. — Але не навічно. Заощаджуй, щоб потім, після слави, міг відкрити свою справу. Або приходь до мене. Ти знаєш... Кхм… Якщо не вийде, приходь. Пісні не завжди треба людям. А взуття псується завжди.

Ян не знав, що відповісти. Батько часто говорив щось таке, але водночас кардинально інше. «У тебе не вийде, приходь» перетворилося на «якщо у тебе не вийде, приходить». Якщо. Одне слово, але як воно змінило акценти!

— Дякую, тату, — прозвучало на кухні вдруге за вечір.

— То що з тією жінкою? Любиш її? — Данило змінив тему.

Він сперся на спинку стільця, повернув голову до вікна. Видно було, що йому незручно про таке говорити, але щось змусило, підштовхнуло вперше в житті поцікавитися почуттями сина. 

— Я просто тепер не знаю, як без неї бути… Не знаю, як це пояснити. У мене таке відчуття, що іншої такої не буде.

— Так воно й буває. Так і буває. Радій, що ти хоч щось мав з нею, а не просто пройшла повз — а в тебе серце решту життя не на місці.

Ян думав, що майже так воно й вийшло — пройшла повз, лише трошки затрималася, а в нього серце тепер не на місці.

Батько запропонував залишитися на ніч, і він погодився. Вперше за довгий час ночував у рідних стінах, вперше за довгий час казав батькові: «Добраніч!». А йдучи зранку, вперше почув:

— Ну, ти приходь додому. Приходь. І телефонуй. Якщо щось… Кхм. Я слухаю радіо тепер постійно.

Це було найтепліше, що міг йому сказати батько. Ян навіть не сподівався на таке.

Йдучи того ранку з дому, він почувався сильнішим, ніж приходив. Менш зраненим. Впевненішим у собі.

Він не залікував серце, ні. Тільки давні шрами трішки підлатав. А нові… З новими треба працювати. Він таки піде до клубу, підчепить там когось. На ніч. А може, не на одну. Треба жити далі. На повну, доки живеться. Тепер у нього є чітка місія — забути Стефанію.