Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

цеглою та поступово вивищувалися, доки раптом зімкнулись угорі аркою, утворивши тунель, який пірнув глибоко під Живопліт, аби вийти з протилежного боку улоговини.

Перед ровом Феті Виприн зупинився.

— До зустрічі, Фродо! — сказав він. — На твоєму місці я не заходив би у Праліс. Дуже сподіваюся, що тебе не доведеться рятувати ще сьогодні. Нехай тобі щастить — і сьогодні, й завжди!

— Якщо попереду на нас не чекає нічого страшнішого за Праліс, тоді мені й справді пощастило, — відповів Фродо. — Скажи Ґандальфові, щоби не барився і їхав Східною Дорогою: ми невдовзі на неї повернемось і рухатимемося якомога швидше.

— До зустрічі! — гукнула решта, й усі спустилися схилом, зникнувши з очей Фредеґара в тунелі.

Там було темно та волого. Дальній кінець ходу перегородили ворота з густими залізними ґратами. Мері спустився, відімкнув їх, і, щойно всі проїхали, знову стулив докупи. Ворота брязнули й зачинилися, клацнув замок. Звук був лиховісний.

— Ну, от! — озвався Мері. — Ви покинули Шир і опинилися поза ним, на краю Пралісу.

— А ті історії, які про нього розповідають, — правда? — запитав тоді Піпін.

— Не знаю, які саме історії ти маєш на увазі, — відповів Мері. — Якщо давні байки про буку, що їх Феті розказували його няньки, про ґоблінів, про вовків і таку іншу всячину, то я відповім: ні. Принаймні я в них не вірю. Проте цей Ліс і справді дивний. Усе в ньому, в порівнянні з ширською рослинністю, здається набагато живішим, набагато свідомішим того, що відбувається довкола. Дерева тут не люблять чужинців. Вони стежать за ними. Зазвичай удень вони задовольняються самим стеженням і мало що роблять. Лише зрідка найбільш вороже налаштовані пожбурять у тебе гілкою, несподівано підіпхають тобі під ноги корінь чи хльоснуть довгою замашною галузкою. Та ночами трапляються й гірші речі — так мені розповідали. Сам я лише раз чи двічі бував тут затемна, та й то поблизу Живоплоту. Тоді мені здавалося, ніби всі дерева перешіптуються між собою, переказуючи незбагненною мовою новини та плітки, а їхнє віття гойдалось і мовби шукало щось навпомацки без найменшого повіву вітру. Кажуть, що дерева ті справді рухаються і можуть обступати чужинців, оточувати їх. Власне, колись давно вони напали на Живопліт: прийшли й посадили самі себе відразу біля нього, навалившись на огорожу. Та потім наспіли гобіти, і порубали сотні дерев, і розклали в Лісі величезне багаття, і випалили начорно смугу землі на схід од Живоплоту. Відтоді дерева вже не нападають, але ставляться до нас дуже вороже. Неподалік і досі є те голе місце, де горіло багаття.

— А небезпечні там лише дерева? — запитав Піпін.

— Глибоко в Лісі й на дальньому його краї живуть різноманітні дивні істоти, — відповів Мері, — таке принаймні я чув; одначе вони ще ніколи не потрапляли мені на очі. Та щось у цьому Лісі прокладає стежки. Хоч би коли ти прийшов сюди, завжди натрапиш на второвані ходи, які час од часу не зрозуміло як зміщуються та змінюють напрямки. Недалеко від цього тунелю є чи тривалий час був початок доволі широкої стежки, що веде спершу до Випаленої Галявини, а потім приблизно в тому керунку, куди потрібно й нам, — на схід і трохи на північ. Саме його я і спробую знайти.

Зрештою, гобіти вибралися з тунелю і перетнули розлогу балку. На протилежному її кінці ледь помітна стежка бігла вгору до підніжжя Лісу, за тридцять три з лишком сажнів од Живоплоту; проте, щойно вони опинилися під деревами, стежка зникла. Озирнувшись, мандрівники роздивилися темну лінію Живоплоту між стовбурами дерев, які вже обступили їх досить тісно. Попереду виднілися самі лише окорінки незліченних розмірів і форм: прямі та криві, покручені, нахилені, широкі та стрункі, гладенькі та сучкуваті й гіллясті — всі зелені або сірі від моху та слизьких кошлатих наростів.

Один лише Мері виглядав безжурним.

— Ти би радше подався вперед і знайшов ту стежку, — сказав йому Фродо. — Не губімося та не забуваймо, з якого боку Живопліт!

Вони пробиралися поміж деревами, і поні важко ступали, обережно обминаючи витке покручене коріння. Підліску тут не було. Земля поволі підвищувалась, і що далі їхали гобіти, то вищими, темнішими та густішими здавалися їм дерева. Не було чути жодного звуку, лишень іноді крапля вологи пронизувала нерухоме листя. Поки що гілля не шепотіло та не ворушилося, проте подорожні не могли позбутися неприємного відчуття, що за ними стежать, що їхньої присутності не схвалюють, і це несхвалення переростає в неприязнь чи навіть у ворожість. Це відчуття дедалі сильнішало, а гобіти почали раз у раз позирати вгору і квапливо оглядатися через плече, ніби очікуючи раптового удару.

Стежку годі було знайти, наче дерева постійно заступали їм шлях. Зненацька Піпін збагнув, що довше цього не витримає і без попередження закричав:

— Ой-ой! Я не збираюся ніяк вам шкодити. Просто пропустіть мене, прошу вас!

Решта приголомшено застигла, та крик завмер, мовби його заглушила важка завіса. Не було ні відлуння, ні відповіді, натомість ліс, здавалося, зійшовся ще тісніше й почав стежити за ними ще пильніше, ніж доти.

— На твоєму місці я не кричав би, — озвався Мері. — Від цього більше шкоди, ніж користі.

Фродо замислився, чи поталанить їм пробратися через Праліс і чи мав він право заводити інших у цей підступний ліс. Мері роздивлявся навсібіч, уже й не знаючи, куди їм їхати. Піпін помітив це.

— Швидко ж ми заблукали, — дорікнув він другові.

Але тієї самої миті Мері присвиснув з полегкістю і показав уперед.

— Ну й ну! — сказав він. — Дерева справді розступаються. Онде попереду Випалена Галявина (так я сподіваюся), та стежка до неї наче кудись посунулася!

Гобіти прямували вперед, а світло тим часом усе яснішало і яснішало. Раптом вони виїхали з-під дерев, опинившись на широкій круглій просіці. Над їхніми головами було небо, блакитне та напрочуд чисте, бо під покровом Лісу гобіти й не помітили, як настав ранок і розтанув туман. Одначе сонце ще не піднялось аж так високо, щоби зазирнути в діл, хоча промені його вже лягли на верхівки дерев. Довкола просіки листя на деревах було особливо густим і зеленим, і воно оточувало гобітів майже суцільною стіною. На самій галявині дерева не росли, а тільки шорстка трава та багато