Читати книгу - "Нова Надія Життя, Немеш Іван"

Розділ 30

 

Еліс стиснула щелепи. Вона знала, що це пастка. Але ще більше вона знала, що якщо не піде далі, то все життя мучитиметься питанням: що це було насправді?

Вона зробила глибокий вдих і мовила:

— Комп’ютере, стабілізувати сигнал. Аналізувати джерело передачі.

— Виконую… Сигнал не має єдиного джерела. Він розпорошений.

Еліс звела брови.

— Як це можливо?

— Передача складається з фрагментів, що приходять з різних точок простору. Вони утворюють одне зображення.

Це не було звичайним сигналом.

Це було повідомленням.

Вона знову глянула на екран.

“Ти вже була тут.”

Тінь випробовувала її.

— Якщо я вже була тут… — сказала вона вголос, — то що сталося зі мною?

Зображення різко змінилося.

Руїни розтанули, натомість постала планета.

Темна, похмура, розкидана гігантськими конструкціями, схожими на залишки мегаполісів.

І серед них — уламки корабля.

Еліс відчула, як серце пропустило удар.

Це був її корабель.

Занурення в кошмар тривало.

Зображення миготіло, і тепер вона бачила, як група невідомих істот у темних оболонках рухалася серед руїн. Їхні обличчя були приховані тінню.

А потім — розмитий запис, де вона сама стояла перед цими істотами, тримаючи в руках щось схоже на невідомий артефакт.

Тінь показувала їй це з якоюсь метою.

Еліс відчула, як холодні мурашки пробігли по спині.

Вона подивилася на свій корабельний лог.

Жодних записів про цю подію.

Жодних даних про відвідування такої планети.

Але вона відчувала її.

Наче спогади на межі реальності.

Еліс важко ковтнула, її пальці стислися на консолі управління. Картинка перед її очима повільно згасла, але її мозок все ще намагався осмислити побачене.

Як це можливо?

Вона була тут? Її корабель розбитий? Але вона зараз жива, її судно ціле…

— Комп’ютере, проведи глибокий аналіз бортового логу. Пошук будь-яких прихованих записів або аномалій.

— Виконую… — голос системи був спокійний, але очікування відповідей відчувалося як вічність.

Еліс перевела погляд на гігантську планету, що зависла перед нею. Від неї віяло чимось неправильним, і тепер вона знала — вона була там раніше. Але коли?

Комп’ютер видав звуковий сигнал.

— Аналіз завершено. Виявлено невідповідність часових маркерів у польотних даних.

— Детальніше, — прохрипіла Еліс, її серце гупало десь у горлі.

— Протокол місії зафіксував тривалість польоту: 47 днів, 6 годин, 12 хвилин. Але в деяких системах зафіксований інший час. Відхилення — 92 дні, 14 годин, 9 хвилин.

— Що? — Еліс відчувала, як волосся на потилиці піднімається. — Я… була відсутня три місяці?

— Виявлено видалені фрагменти пам’яті суднового комп’ютера.

Їй стало важко дихати.

Тінь показала їй істину.

Вона вже була тут.

І щось… стерло цей факт з її пам’яті.

Але хто?

Її руки тремтіли, але вона змусила себе взяти під контроль емоції.

— Відновити видалені фрагменти.

— Процес займе приблизно 37 хвилин.

Ці хвилини здавалися вічністю.

Вона відчувала погляд.

Тінь не зникла.

Вона чекала.

Або спостерігала.

Еліс вдивлялася в темряву простору перед собою і нарешті усвідомила головне.

Вона вже робила цей вибір.

Історія повторювалася.

Але цього разу вона зробить усе по-іншому.

Еліс глибоко вдихнула й випустила повітря, змушуючи себе заспокоїтись. Її мозок кипів від навали питань.

Якщо вона вже була тут, що сталося тоді? Що змусило її забути три місяці свого життя?

Чому її корабель цілий, якщо в іншій реальності він був зруйнований?

На консолі замерехтів індикатор — система закінчила відновлення даних.

— Відновлення завершено. Доступні фрагменти аудіо- та відеозаписів, текстові логи частково пошкоджені.

Еліс стиснула щелепи.

— Відтворити перший доступний запис.

На екрані виникло тьмяне зображення. Камера фіксувала її власне обличчя — виснажене, з темними колами під очима, ніби вона не спала кілька днів. Її губи рухались, але звук був спотворений тріском і перешкодами.

Комп’ютер автоматично активував відновлення аудіо. Через кілька секунд голос Еліс пролунав у рубці, хрипкий і нервовий:

— … вони завжди тут. Я бачу їх, навіть коли заплющую очі. Вони не говорять. Не наближаються. Просто… чекають. Я не знаю, скільки минуло часу. Але я більше не вірю, що я сама…

Еліс відчула, як у неї по спині пробіг холод.

Її минуле «я» було тут, на цьому ж кораблі, але говорило, що воно не самотнє?

— Комп’ютере, визначити дату цього запису.

— Дата запису відповідає втраченому періоду.

Три місяці.

Що вона тоді дізналася?

— Відтворити наступний запис.

Зображення здригнулося, і перед нею знову з’явилася вона сама. Але цього разу її погляд був інакшим.

Не втомленим. Не наляканим.

Темним.

Голос, що пролунав, був її власним, але холодним, позбавленим емоцій:

— Я зрозуміла. Це не вони чекають на мене. Це я чекала на них.

Еліс раптово відключила запис.

Її серце гупало в грудях.

Що це означає? Що тоді сталося?

Чому її погляд був таким… чужим?

Вона витерла спітніле чоло.

Що б не сталося тоді, вона не дозволить, щоб це повторилося.

Вона повинна дізнатися правду.

Цього разу — до кінця.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍