Читати книгу - "Академія Арканум: Спокуса для ректора, Леді Анет"

Глава 39: Небезпечна гра в довіру

– То ти ревнуєш, крихітко Ізабелло, – здивовано й з ледь чутним подихом прошепотів він мені на вухо. – Невже я почав тебе цікавити? 

– Я зовсім не ревную, – роздратовано відрізала я. 

– З чого б це? 

А сама з жахом усвідомила, що так, це правда – я ревную! Коли це я встигла вважати ректора своїм чоловіком? Не може бути, це нісенітниця, я просто зла, ось і все!

 – Як скажеш, люба, – єхидно погодився Раймонд Дейлар. – Хочеш і далі вдавати недоторкану й грати виставу – не заважатиму. 

– А ви дуже зручно проігнорували моє запитання: що ви тут робите? – я пригадала, що відповіді так і не отримала. – Не хочете пояснити? Якщо все так, як я сказала, навіщо вам я? Живіть зі своєю Аріадною, а мене відпустіть! Останню фразу я вимовила з якоюсь гіркотою, хоча намагалася звучати байдуже. Та й справді, що він тут забув? Двері кімнати Аріадни грюкнули. Ми обидва завмерли, слухаючи, як її легкі кроки зникають у коридорі. Ректор зітхнув, розвернув мене до себе й наказав:

 – А тепер подивися уважно й скажи: хтось живе в цій кімнаті чи ні? Я озирнулася: меблі були такі ж, як і в мене, але ліжко – без подушок і білизни, шафа для одягу порожня, дверцята розкриті. Жодних слідів того, що тут хтось мешкає. 

– І що це означає? – я відчула себе дурепою. 

– Це означає, люба, що я тут з тієї ж причини, що й ти, – твердо відповів Раймонд.

 – Тільки я вмію робити свою роботу, а ти себе видала за секунду. 

– Ви теж шпигували за Аріадною? Навіщо?

 Він сів на ліжко й закотив очі, ніби збирався викладати прописні істини розгубленому студентові: 

– Тому що є підозра, що Аріадна хоче пронести або вже пронесла за допомогою Освальда один рідкісний бойовий артефакт, який не дозволить мені ментально впливати на неї. А оскільки ми в Академії Арканум, то всі подібні магічні речі заборонені. І той, хто пронесе хоч щось потайки, може бути звинувачений у нападі на навчальний заклад. Тепер зрозуміло? 

Я повільно кивнула. Про бойові артефакти я не чула – в основному, були популярні побутові магічні речі: для швидкого прання або проти садових шкідників. Я навіть колись просила купити один, але мачуха заявила, що це для ледачих господинь, і змушувала мене прати її тонкі блузки вручну.

 – І що ви почули? – поцікавилася я.

 – Освальд у їдальні сказав їй, що привіз якусь рідкісну річ, яку вона просила. Це воно? Вона справді зможе використати артефакт проти вас? 

Він узяв мене за руку й потягнув до себе, посадивши поруч. Атмосфера була дивна: ми сиділи на ліжку, в сутінках, а я почувалася учасницею якогось палацового перевороту.

 – Значить, я беру тебе під руку й сьогодні ж забираю до Ґреймуна, – задумливо промовив Раймонд. – Академію я залишити не зможу, приїжджатиму до тебе на ніч, а вдень поставлю магічний бар’єр, щоб ніхто не міг увійти чи вийти. 

– Яка нісенітниця! – обурено вигукнула я. – В академії мене вже закрили, тепер і у квартирі закриєте? Не хочу і не поїду, хоч за коси тягніть! 

Він подивився на мене – навіть у темряві було видно, як його очі спалахнули вогнем:

– Якщо вона завдасть тобі шкоди… – його голос урвався, він міцно стиснув мою долоню. 

– Я ніколи собі цього не пробачу. У мене немає вибору, розумієш?

– Чому ви так кажете? – тихо спитала я, вражена пристрастю в його голосі.

 – Тому що я… Дідько, це зовсім не час! – він різко видихнув і продовжив із мукою в голосі. – Ти подумаєш, що я з’їхав з глузду! Може, так і є. Не хочу говорити про це зараз, у таких обставинах, Ізабелло. Ти хотіла звикнути до мене – звикай швидше. Чим скоріше перестанеш боятися й чинити опір – тим скоріше я зможу сказати тобі все. 

– Я нічого не розумію, – похитала головою я. – Любите ви говорити загадками. 

– Значить, вирішено, – він підвівся й підійшов до вікна. – Збирай речі, ти їдеш до Ґреймуна. 

– Зачекайте! – я підбігла до нього. – А що, якщо ми удамо, ніби нічого не знаємо про наміри Аріадни? Вона ж вважає, що ми в невіданні, а я можу вдавати, що хочу з нею подружитися. А далі видно буде! Ну що вона зможе зробити в академії, де кожен метр під контролем вашої пернатої бравої команди? Він зацікавлено подивився на мене: 

– Мені треба знати, як виглядає цей артефакт і відчути його магію, – задумливо сказав він. 

– Щойно я його знайду, одразу зможу звинуватити її у нападі на академію, передати королівському прокурору, а далі… ми навряд чи з нею ще зустрінемось. 

– От бачите! – переможно прошепотіла я. – Я можу стати дуже корисною! Вона ж не знає, що я в курсі. Навряд чи вона буде з вами щира, а зі мною – буде! Вдам, що їй співчуваю чи щось таке! 

Раймонд із сумнівом мовив: 

– Вона може встигнути завдати тобі шкоди, Ізабелло, це небезпечно. 

Я склала руки в благанні:

 – Ну, будь ласка! Давайте хоча б спробуємо. Ви встигнете мене забрати у своє вороне гніздо, якщо щось піде не так! Обіцяю бути розсудливою й обережною!

 Він скосив на мене погляд:

– І не будеш підслуховувати під дверима. І нічого не робитимеш без моєї згоди.

 – Урочисто клянусь! – зраділа я, що змогла його переконати. Мені зовсім не хотілося сидіти у квартирі, поки в академії коїться щось цікаве. Я не вірила, що Олівія наважиться на щось проти мене, з чого б їй? І я дуже хотіла викрити її – щоб вона якнайшвидше поїхала й не чіплялася до когось тут. 

Раймонд помовчав хвилину й додав: 

– Гаразд. Але до Ґреймуна ти все одно поїдеш зі мною!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍